За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Я струшую її руку.

— Треба хоч дати знати їм, що з нами все гаразд.

— Оце такий із тебе бунтар, — випалює вона мені, намагаючись вихопити телефон з моєї руки.

Я сміюсь — і завмираю, коли бачу екран, повний повідомлень від мами.

Так пізно вночі?

Я відводжу Стеллину руку і бачу, що всі повідомлення однакові: «ЛЕГЕНІ ДЛЯ СТЕЛЛИ. НЕГАЙНО НАЗАД».

Я перекидаю ноги через поручень, зістрибую, схвильований з голови до ніг.

— О Боже! Стелло, нам треба йти просто зараз!

Я хапаю її за руку, намагаючись стягнути з поручня.

— Легені — у них для тебе легені!

Вона не рухається. Нам треба назад якомога швидше. Чому вона не ворухнеться? Невже не розуміє?

Я дивлюся їй в обличчя, а вона не зводить очей з ліхтариків, анітрохи не зворушена тим, що я сказав.

— Я ще не бачила вогнів.

Що за фігня?

— Ти знала? — питаю я. Шок придавлює мене, наче котком. — Що ми тут забули, Стелло? Ці легені — твій шанс на справжнє життя.

— Нові легені? П’ять років, Вілле. Такий у них термін придатності, — хмикає вона, кидаючи погляд на мене. — Що станеться, коли ці легені почнуть відмовляти? Я знов повернуся в клітку номер один.

Це все моя провина. Та Стелла, що була два тижні тому, ніколи б не впорола такої дурниці. Але тепер через мене вона готова викинути все на смітник.

— П’ять років — ціле життя для таких як ми, Стелло! — кричу я, намагаючись достукатися до неї. — До B. cepacia я б убив за нові легені. Не будь дурною.

Дістаю телефон і починаю набирати номер.

— Я телефоную до лікарні.

— Вілле! — кричить вона й робить рух, щоб зупинити мене.

Я з жахом бачу, як провід її носової трубки чіпляється за виломку в кам’яному містку, її голову смикає назад, і вона втрачає рівновагу. Намагається вхопитися за слизький карниз, але руки зісковзують, і вона каменем летить униз.

Я намагаюся схопити її, але вона падає на кригу, приземляючись на спину, а концентратор зі стукотом падає поряд.

— Блін, Стелло! Ти в порядку? — кричу я, готовий кинутися через поручні до її нерухомого тіла.

А тоді вона починає сміятися. Вона не постраждала. О, дякувати Богові. Не постраждала. Я трушу головою, груди переповнює полегшення.

— Це якесь…

Гучний тріскіт. Я бачу, як вона метушиться, але часу немає.

— Стелло! — кричу я, а крига під нею ламається, і її затягує вниз, з головою в темні води.

Розділ 25

Стелла

Я борсаюсь у крижаній воді, що обступає мене, і намагаюсь випливти на поверхню. Пальто, просякнуте водою, важніє й тягне мене все далі в глибину. Несамовито смикаю блискавку й починаю вислизати з нього, аж тут бачу Латку, якого відносить геть. Мої легені палають, і я дивлюся нагору, на світло крізь діру, в яку провалилася. Тонкий провід концентратора кисню — мій провідник на поверхню.

І переводжу погляд на Латку.

Моє тіло занурюється дедалі глибше, холод виштовхує повітря з легень. Бульбашки витікають з мене й спливають на поверхню.

Тягнуся до панди, відчайдушно намагаюсь схопити його, але лише зачіпаю пальцями хутро. Кашляю, і залишки кисню покидають моє тіло. Голова розколюється, легені заливає вода.

Усе розпливається й темніє, вода перед очима змінюється, повільно трансформуючись у чорне небо, на якому проступають крихітні цятки світла.

Зорі.

Зорі з малюнка Еббі. Вони напливають, оточують мене й кружляють навколо. Я пливу серед них, дивлячись, як вони мерехтять.

Стоп.

Це неправильно.

Моргаю — і ось я знов у воді. Тіло сповнене сил, і, напружуючись до останнього, я рвуся на поверхню. Чиясь рука тягнеться до мене, мої пальці відчайдушно обвивають її, і без жодних зусиль мене підіймають з води.

Я лежу, задихаючись, а тоді сідаю й роззираюся навколо.

Де Вілл?

Підводячись, обмацую волосся. Сухе. Торкаюся сорочки й штанів. Сухі. Кладу долоню на лід, очікуючи, що відчую холод. Але… нічого. Щось не так.

— Знаю, ти сумуєш за мною, але це вже трохи занадто, — каже голос позаду мене. Я озираюся й бачу кучеряве русяве волосся, горіхові очі, зовсім як у мене, знайому усмішку.

Еббі.

Це Еббі.

Не розумію. Я пригортаю її, стискаю в обіймах, аби переконатися, що вона справжня. Вона дійсно тут. Вона… стривайте.

Я відсторонююсь і озираюся навколо, на замерзлий ставок, на кам’яний місток.

— Еббі. То я… померла?

Вона хитає головою, мружачись.

— Ну… не зовсім.

Не зовсім? Я така рада бачити її, але від її слів мене переповнює полегшення. Я ще не хочу помирати.

Я хочу справді прожити своє життя.

Ми обидві чуємо плескіт десь вдалині. Я обертаюся, шукаючи джерело звуку, але нічого не бачу. Що це був за шум?

Я напружую слух. Ось тоді я й чую це, наче відлуння десь удалині.

Його голос.

Голос Вілла, уривчастий, лунає між різкими поверховими вдихами.

— Тримайся, Стелло!

Я дивлюся на Еббі й знаю, що вона теж це чує. Ми дивимося вниз, і мої груди починають повільно роздуватися й опадати, роздуватися й опадати, знов і знов.

Наче мені роблять штучне дихання.

— Не… зараз. Ну ж бо… не зараз. Дихай, — каже його голос, уже чіткіше.

— Що відбувається? — питаю я її, спостерігаючи, як картина переді мною починає потроху змінюватися.

Вілл. Його силует набуває форми, такий близький, що можна торкнутися.

Він схиляється над тілом.

Моїм тілом.

Дивлюся, як він тремтить, кашляє, всім тілом хитається, починаючи здавати. Кожен вдих стає боротьбою, і я дивлюся, як він хапає ротом повітря, відчайдушно намагаючись наповнити свої легені.

І кожен отриманий вдих віддає мені.

— Він дихає за тебе, — каже Еббі, коли мої груди роздуваються знов.

З кожною порцією повітря, яке він вдихає в мої легені, картина переді мною проступає дедалі яскравіше. Я бачу, як синіє його обличчя — кожен вдих дається з болем.

— Вілле, — шепочу я, дивлячись, як він силкується вдихнути повітря в моє тіло.

— Він справді тебе кохає, Стел, — каже Еббі, спостерігаючи.

Що чіткішою стає картина, то більше блякне сестра.

Я несамовито озираюся до неї, заново переживаючи втрату, від якої не сплю ночами. Питання без відповіді.

Еббі всміхається мені й хитає