Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима
«Це покоління зробили таким, яким хотіли зробити, — безвольним і слабим, цьому поколінню сказали, які фільми дивитися, яку музику слухати, як одягатися, куди їздити відпочивати, кого любити й кому поклонятися, це покоління, яке легко здолати, яке ніколи не обстоюватиме право на власну думку, не битиметься за те, у що вірить. Ми не такі!» У залі почувся гомін і одностайні вигуки «егей». «Ми зрозуміли, що не все з того, чого нас учать, варте нашої уваги і не всі правила, за якими нас змушують жити, дійсно варті того, аби їх дотримуватися. Ми народжені бути особливими, ми народжені для великих цілей, ми подолали страх, знайшовши віру, і наш шлях до віри — це шлях, іти яким зважуються герої. Ми — герої в негероїчний час, ми борці в час компромісів і усних домовленостей, ми підемо на барикади у дні підкилимних ігор, і ми помремо на очах у всіх у час замовних убивств. Про нас пам'ятатимуть, нам віритимуть, про нас складатимуть пісні, ми — люди, які звелися з колін!» — Він підняв руку, і зал кілька разів голосно гаркнув, потім стало тихо.
Він відійшов від стіни, і цієї миті зникло кудись відчуття того, що ти стоїш на порозі великих звершень і що від твого вчинку залежить доля мільйонів. Саме це відчували ті, хто слухав його, цього чоловіка. Його називали Оргус, йому було років сорок, і знали про нього хіба те, що він мав ступінь доктора філософії, кілька років провів у монастирі та мав зв'язки зі спецслужбами однієї із західноєвропейських країн. Втім, це був той мінімум, який Оргус дозволяв про себе знати. Більшого не знав ніхто з членів організації «Революція 21», до якої входило понад триста юнаків і дівчат, серед яких був і Андрій. Андрій вірив Оргусу Власне, йому всі вірили. І ще його любили. Так, як люблять батька. Молоді люди, які приходили послухати Оргуса, мали велику потребу в тому, аби відчувати на плечі руку батька.
Оргус знав, що його люблять, і знав про те, що він потрібен цим хлопцям і дівчатам, тому він дуже виважено добирав кожне слово, яке мав сказати молоді, він не хотів її розчарувати. Оргус не знав напевно, які завдання ставитимуть перед членами «Революції 21», але він був переконаний: якими б не були ті завдання, він має навчити їх вірити, любити і не боятися. А ще Оргус хотів зробити їх вільними. Ні, навіть не так, він одного разу їм сказав: «Свобода — це те, до чого мусить іти людина, але йде вона до свободи дорогою, якою можуть пройти одинаки, — це дорога вибору. Вибір робить людину вільною, раб — це той, хто позбавлений вибору. Вибору не може позбавити хтось, вибору кожен позбавляє себе сам. І робить це тому, що боїться тієї відповідальності, яка приходить із вибором, відповідальності за наслідки зробленого тобою». Отак сказав Оргус, і йому повірили. Він не вказав шляху, він тільки сказав — ви маєте обрати те, що вважаєте гідним того, аби бути обраним. Усі обрали свободу, але Оргус про це не знав. Бо кожен прийняв рішення сам і не сказав про нього нікому.
— Оргусе, тебе хочуть бачити люди, — молодий хлопець довго дивився Оргусу в очі, потім відвернувся й пішов на вулицю. Оргус пішов слідом.
У дворі стояла машина, і побіля неї невисокий сивий чоловік палив. Побачивши Оргуса, він відчинив дверцята й кивком запросив його до салону. Оргус сів у машину. Авто рушило.
— Ми зараз поїдемо до нас у гості, там поговоримо, — сивий чоловік дивився просто перед собою.
— У мене вільного часу не більше години, — Оргус сказав це тихо, але дуже твердо.
— Години нам вистачить, розмова недовга. Цікаво, вас насправді як звати?
— Оргус.
— Ні, я маю на увазі справжнє ім'я.
— Оргус. Це моє справжнє ім'я.
— Гм. Дивно.
— Нічого дивного. — Оргус подивився у вікно. Більше вони не розмовляли.
Авто зупинилося біля двоповерхового будинку за містом. Увійшли через парадні двері. Псів на подвір'ї не було.
— Її звуть Анна. Вона не любить, коли її називають якось інакше. Тому кажіть краще просто — Анна, — чоловік глянув на Оргуса й увійшов до кімнати.
— Здрастуйте, Анно, — Оргус поглянув на неї так, ніби бачив її раніше. Вона витримала його погляд і запросила сісти.
— Мені прикро, пане Оргусе, що я змусила вас приїхати сюди, до мене, замість того, аби приїхати до вас. Утім, думаю, що добрий обід якось реабілітує мене.
— Не переймайтеся так, — він підвівся й сів лише тоді, коли вона також присіла на стілець.
— Я більш ніж переконана, що ви, Оргусе, знаєте, навіщо я запросила вас, — вона враз стала дуже зосередженою, і погляд її зробився важким та суворим. Оргус не відводив очей, він умів витримувати й не такі погляди.
— Сказати, що знаю напевно, не наважуся. Здогадуюсь. Ви ж та сама Анна?
— Так, я та сама Анна.
— Вас нещодавно випустили з в'язниці?
— Так. Нещодавно. І я не люблю про це говорити.
— Вибачте.
— Нічого, Оргусе, — опустила очі, потім указала невисокому сивому чоловікові на двері, і, дочекавшись, поки той вийде, встала, підійшла до столу, відкрила шухляду, і, діставши звідти згорток, поглянула на Оргуса. — У цьому пакеті гроші, Оргусе. В мене їх багато. У вас їх нема. Я знаю. І ще я точно знаю, що у вас є те, чого нема в мене, і що мені зараз дуже потрібне.
— Про що ви?
— Молодь. «Революція 21», наскільки мені відомо, — це триста фанатиків, які здатні на подвиги й самопожертви.
— Не зовсім так, Анно. Вони не фанатики. «Революція 21» — це люди, які мають мрію.
— І які готові за неї померти, чи не так? — вона поклала пакет на стіл і дістала з кишені телефон: — Алло, обід принесіть. Так, на дві персони, — посміхнулась.
— Анно, що вам потрібно?
— А скажіть, — пропустивши повз вуха його запитання, — ви довго збирали
