Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

— Авжеж, варто було б. О, у лісничого аж два.

Пан Гасинець зблід, і від того на його обличчі особливо вирізнялися червоні плями. Він був страшенно лютий.

— Чотири капкани. Їх тут більше, тільки важко знайти — сніг присипав... І завжди вештаються в цих місцях. Я весь час заглядаю сюди, а піймати на гарячому не щастить...

Лісничий ішов похмурий, говорив мало. Потім зупинився на перехресті лісових доріг і показав Едекові:

— Тут проходить межа нашого лісництва. Далі вже територія Марцінського. Підемо вздовж цієї межі, а потім оглянемо останню ділянку. Хоча, признаюся, мені вже й не хочеться. Хай йому чорт, що за невезіння таке...

Але клопоти лісничого того дня на цьому не скінчилися. Не пройшли й півкілометра по дорозі, яка розділяла два лісництва, коли раптом пан Гасинець зупинився, а Рекс, принюхуючись до якогось сліду на ледь помітній межи деревами давній дорозі, вже густо зарослій молодою ліщиною, побіг у ліс.

На дорозі ясно було видно сліди кінських копит і саней.

— Ого, це сьогодні, вже по свіжому снігу.— Лісничий наддав ходи, він майже біг за Рексом. Хлопці йшли за ними.

Незабаром сани майже на місці розвернулися — тут якраз ліс був трохи рідший. Крізь зарості йшла смуга зметеного снігу, широка, ніби хто протягнув тут великою мітлою. Подекуди на тій смузі видно було сліди чобіт.

Міхал тільки глянув вимовно на Едека.

Смуга зметеного снігу тягнулася на кількасот метрів. Лісничий тепер уже повільно йшов по ній, часом зупинявся, оглядав гілля кущів, нагинався до землі. Едекові згадалися прочитані давно колись книжки Фенімора Купера про те, як ішли по слідах індіянці.

Смуга обірвалася коло великої купи хмизу, скиданого осторонь. Сніг тут був залитий кров’ю. Пан Гасинець зняв із одної гілочки жмутик шерсті. Придивився до нього і тільки потім кинув під ноги.

— Так і є,— мовив сумно.— Це, Міхал, рогач, якого ми не знайшли в тому місці. Мабуть, вони вбили його ще вчора, до снігопаду. Нащось заховали під хмизом, а сьогодні забрали саньми. Слід уже застиг, певно, були з самого ранку. А я, хай йому чорт, вагався вранці, чи не почати обходу з цього боку. Дав маху. А то б ми натрапили на них. Ну що ж, ходімо по сліду назад...

Едек нахилився до землі і уважно, до найменших дрібниць, оглядав на снігу чіткі відбитки двох пар чобіт.

— А якби розшукати, хто носить такі чоботи... О, на правому бляшка на підборі прибита якось криво, не з самого краю. Подивись, Міхал, нахились, бачиш?

Лісничий зневажливо махнув рукою.

— Облиш, людино добра, тут не гра в індіянців. Нічого це нам не дасть, бо коли б навіть і знайшли, то як ти доведеш? Та й хто там перевірятиме відбитки чобіт! Дурниці... буркнув сердито і, пригнічений, поплентав далі.

Вийшли знову на дорогу, що розділяла два сусідні лісництва. Сліди полоззя були глибокі, мабуть, на санях лежало щось важке. Коли дорога стала рівніша, відбитки чобіт зникли, видно, обидва чоловіки теж сіли на сани.

— На шосе звернули, — сказав Міхал.

Добрели аж туди. У Едека знову Зажевріла надія, що по слідах вони дійдуть до злочинця. Подумав, що, як би не поставився до того лісничий, гніватиметься чи ні, а він таки схопить негідника за горло і добряче натовче йому морду, щоб надовго запам’ятав...

Гнівний вигук Міхала обірвав його мрії. З лісу вони виходили на шосе, що вело з Піша на Кольно. Сліди саней звертали ліворуч, до містечка, і... пропадали. Звали снігу понад шосе свідчили, що вже після того, як по дорозі проїхали сани, тут пройшов снігоочисник.

— Чорти їх принесли! — вилаявся лісничий.— Завжди спізнюються, а саме сьогодні так спішно було.

Певно, і в нього десь жевріла маленька надія, яку тепер остаточно погасив снігоочисник.

Постояли якусь хвилину і повернули до лісу. Минаючи канаву, що відділяла шосе від лісу, пан Гасинець став і, збуджений, втупився зненацька у якийсь далекий слід — звідси його майже не видно було.

— Ого!— засопів він.

Зацікавлені хлопці побігли за ним. Певно, лісничий натрапив на щось дуже важливе.

Едек спочатку нічого не розумів. На снігу були сліди великих — більших, ніж у Рекса,— лап. Спокійний і послушний доти Рекс раптом наїжився і глухо загарчав.

— Тихо, тихо, песику...

Пан Гасинець звернув по сліду, йшов деякий час лісом, потім знову спинився над канавою біля шосе.

— Один ішов. Самітник. Але здоровий... Старий.

— Хто? — спитав Едек збудженого Міхала.

— Вовк-самітник. Дуже небезпечна тварюка. Може залізти в хлів і задушити корову. Такий лісовий чорт...

Перейшли шосе. По той бік слід вовка появився знову — чіткий, довгий. Вів просто в найбільшу лісову гущавину.

— Біг щодуху. Але не тікав, бо слід рівний, без розривів...— міркував лісничий.

— Звідки ви знаєте?— дивувався Едек.

— Це дуже просто... Якщо вовк іде поволі або біжить трухцем, то його задня ліва нога дуже точно стає у слід правої передньої, а права задня — у слід лівої передньої. На снігу лишається одна пряма лінія, наче хто палицею позначив... Коли ж він щодуху мчить, то слід — як у цього вовка. А коли втікає — ще інший.

— У Піші я чув, ніби подекуди з’являються вовки,— озвався Міхал.

— Чутки завжди є, але ж у нас вовків уже два роки не було... Цей теж ніби нетутешній... Поблизу, як видно, він не затримався. В усякому разі треба буде пильнувати...

По дорозі назад, гомонячи з Міхалом, Едек поглядав на трохи згорблену, стомлену спину лісничого. Подумав, ліс тепер, напевно, мучить його ця нова невдача. Страшенно захотілося якось допомогти йому. Але як?

Неодмінно треба порадитися з Міхалом. Хлопець добре знає ліс. Вони повинні якось піймати браконьєрів.

XIV. Клем в оточенні

Досі зима тільки злегенька давала знати про себе. А тепер уже розгулялася добре.

Сніг у лісі й на полі заледенів, хрустів під ногами, не провалювався. В повітрі було тихо й урочисто. Вщух вітер, ніби його дихання заморозив немилосердний, лютий мороз. Сніг на ялинових гілках застиг, мов тверда шкаралупа, і тільки від різкого руху великого птаха додолу часом падала з шумом біла брила. Лід скував навіть незамерзаючі болота, і в погожі дні над ними вже не здіймалася пара, як бувало раніше. На озеро щодня виходила група робітників