Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Другий, взявши полу жупана і зробивши з неї щось подібне до свинячого вуха, лаяв татар свинями і кричав: «хро! хро!» Інші верещали, як поросята. Табір лягав від реготу.
Татари не витримали. Сотні три гарячих голів вихопилися з кільця й кинулися на святотатців. Але козаки чекали на це і, підхопивши шаблі в руки, побігли до табору. Навздогін їм задзижчали сотні півтори стріл, і козаки ледве встигли заповзти під вози.
Одна з татарських стріл таки наздогнала того козака, що кричав, як муедзин, коли він ліз навколюшках під віз, і влучила (така його доля!) саме в те місце, куди він радив загнати стрілу Мохамедові.
Знову загуркотіли постріли, і татари, як скошені, валилися з кіньми на землю. Вся орда з гиком і свистом кинулася на табір. Цього разу татари добралися до возів, і горе було б козакам, коли б вони залишилися поза возами: татари масою навалились би на них, перелізли б через вози і просто задавили б оборонців табору.
– На вози, хлопці! – залунали голоси отаманів.
Миттю всі вози були вкриті козаками, що, ставши на рівні ноги, рубали татар шаблями і кололи їх своїми довгими списами. Багато полягло татар від шабель та списів. Цілий вал з трупів виріс перед возами. Татари знову не видержали й відступили.
Козаки, зіскочивши з возів, добивали ранених і грабували татар.
Дорош майже не пам’ятав, що було з ним під час бійки: він тільки бачив перед себе люті звірячі обличчя ворогів, що лізли на вози, і, як казав потім Глек, ухопив спис убитого козака і теж колов і бив татар.
Коли атаку одбили, Дорош схаменувся. Йому здалося, що минуло не більш як пів години з початку бійки, але, глянувши навкруги, побачив, що сонце вже сідало і наступав вечір. Хлопець здригнувся, побачивши гори трупів перед возами й поза ними.
– Живий? – радісно запитав Глек Дороша, ляскаючи його по плечу. – Другого разу не лізь чортяці в пекло: і без тебе знайдеться, кому захищати табір. Он ба, скільки падла набили козаки!
Сонце сіло. Захід горів полум’ям вечірньої зорі. Темна синя смуга хмар простягнулася по обрію. Татари робили намаз. Вогники ба-гаттів одне по одному заблищали в татарському таборі і блискучим намистом обхопили табір запорожців. Чути було крики, гомін і тупіт: то татари гнали коней напувати до річки. Навіть сюди, до запорожців, долітав запах вареної конини. У запорожців теж запалали багаття: козаки варили свою соломаху. Вітер ущух надвечір, і дим рівними стовпами підіймався вгору.
Рядами, один коло одного, згорнувши руки на грудях, лежали вбиті козаки. Полум’я багаття клало жовто-червоні блищики на спокійні, застиглі обличчя мертвих. Сотні дві козаків рили шаблями могилу і вибирали землю шапками й полами жупанів. Вбитих татар-бранців запорожці одв’язали од живих, ранених добили, і всіх їх повикидали, як собак, за вози до вбитих татар. Згодом могила була готова. Козаки поклали товаришів у братерську могилу і засипали трупи землею. На могилі поставили хрест з двох списів, одного цілого й другого, розламаного надвоє, і перев’язали хрест червоною хусткою. Жалкувало товариство по вбитих товаришах, але недовго стояло без шапок коло могили: завтра, а може, й сьогодні вночі, і вони поляжуть так, як і ці бідолахи, та чи буде кому вирити братерську могилу і поховати їх? Може вовки-сіроманці розшматують біле козацьке тіло та порозтягають кістки їхні по безкрайому степу?
Страва заклекотіла в казанах, і козаки посідали вечеряти. Той запорожець, що по черзі дратував татар, вигукуючи, як муедзин, був легко ранений; стрілу йому витягли, і він тепер лежав на животі коло одного з казанів і, обпікаючи губи, їв гарячу соломаху, а товариство глузувало з нього і дало йому таке прізвище, що Дорошеві навіть слухати було соромно.
Стало зовсім темно, тільки на заході догоряли останні промені зорі. Сірко висунув секрети перед табором і постановив варту поза річкою, щоб часом татари вночі не вдарили на табір зі сходу. Він наказав вартовим, щоб вони не зачіпали татар, бо тоді здійметься зайва стрілянина, це не дасть спокою козакам, а їм треба було добре відпочити й берегти сили на завтра.
Дорош так втомився за день, що, повечерявши, повалився під віз і заснув, ледве встигши заплющити очі. Він вже не бачив, як Панас, Недайвода та ще кілька козаків з Незамайківського куреня насипали в торби якірців, щоб посіяти їх у степу перед табором. Козаки сичали й лаялися, коли колючки якірців впивалися їм у руки.
– Добре насіння! – сказав Панас, закидаючи торбу з якірцями на спину, але раптом якось випнувся й скинув торбу на землю.
– Ссс… – засичав він, чухаючи спину. – Колються, пресучії!..
– Це, джуро, не борошно! – спокійно відповів йому Глек.
Козаки перелізли через трупи і порозкидали якірці перед табором таким робом, щоб коні татарські при нападі обов’язково напоролися на це колюче приладдя; потім перейшли річку і полягали в траві на могилі на тому боці.
Запорожці почували себе досить погано: по-перше, вони були далеченько від табору, а по-друге – не можна було палити. Курінний Глек сам перед тим, як вирядити козаків у заставу, обшукав їхні кишені й одібрав тютюн та люльки. А Панас почував себе зовсім зле. Слова Глекові, що він марно загубив товариша, дуже вразили парубка. Це він підбив товариша забити мурзу й захопити його зброю та вбрання. А вийшло так, що хоч мурза і загинув, але потягнув за собою на той світ і товариша.
Козаки мовчки лежали в траві і прислухалися до степових звуків. Табір та орда завмерли, і тільки іржання неспокійного коня іноді долітало до вартових з того берега річки. Раптом невеличкий гурт сайгаків пробіг повз них з півдня на північ, а за ним шарахнула набік, почувши людей, мовчазна вовча зграя. Зорі горіли над козаками, м’яко й лагідно блимаючи з неба, але степ був темний й похмурий.
Панас мало не випалив з рушниці, почувши шурхіт у траві, коли сайгаки та вовки промайнули повз могили.
Ніч минала нудно й сумно. Мовчання степу пригнічувало козаків. Іноді їм здавалося, що чутно кінський тупіт; тоді вони хапалися за рушниці і лежали, ледве дихаючи, вп’явши очі в темряву. Але згодом втома взяла своє і вони почали посапувати так, що Недайводі, який був за старшого, доводилося їх щипати, щоб розбудити. Коли небо засіріло на сході, козаки повернулися до табору, перейшли брід і, змокнувши, клацаючи
