Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Та що ми його слухаємо! – закричав хлопець у червоному жупані, – він бреше, а ми й вуха розвісили. Дай йому, Стецько, прочухана, щоб не морочив голову козакам!

Стецько розмахнувся, щоб дати доброго стусана Дорошеві, але Дорош скочив і підняв нагая. Довелося б, мабуть, йому покуштувати кулаків запорозьких джур, але раптом коло нього почувся знайомий голос:

– Гей, Дороше! А я тебе шукаю. Що таке? – спитав Глек, побачивши, що на його приятеля наступають два хлопці з кулаками, а Дорош збирається захищатися нагаєм. – Що таке? За що ви його збираєтесь бити?

– Та як же його не бити, батьку отамане, коли він набрехав нам тут такого, що інший і за тиждень не набреше.

– Що ж він вам набрехав?

– Каже, що він тебе з в’язниці та колодок визволив!

– Правда.

– А ще, каже, визволив тебе від татарського аркану на Мурав-ському шляху!

– І це правда. Та й не одного мене!

– Правда?

Дорош з задоволенням помітив, як спадав тон у його ворогів.

– Правда? А ми думали, що він бреше та глузує з нас.

– Та вони самі з мене глузували! – сказав Дорощ, почервонівши й спускаючи нагая. Йому стало соромно за себе, що він похвастався тим, що визволив Глека. Але й вони, ці пугаченята, вигадали таке, наче Глек сидів на зозулячих яйцях!

– Орда наступає, – сказав Глек хлопцям, – не відходьте від коней, щоб під час бійки вони не наробили нам клопоту!

– Добре, батьку, знаємо! – хором відповіли коноводи.

– Ходім, Дороше! – покликав хлопця Глек.

Одна по одній прибували зі степу ватаги розвідників і всі вони казали одне: орда наступає великою силою і обкладає табір з усіх боків. Козаки повилазили на вози й розглядали степ. Глек нахилився з воза, куди він зліз з іншими козаками, і подав руку Дорошеві.

– Лізай сюди, хлопче!

Дорош ухопився за Глекову руку, і той як перо підняв його на віз.

Перед очима Дорошевими захвилювався високими травами степ. На обрії був він темніший, наче там хто пустив смугу синього диму. Наближаючись вже до табору, під’їздила остання ватага запорозьких розвідників. Вони їхали повільно й спокійно, а з півдня за ними йшло щось чорне, як хмара. Хмара на очах у всіх розповзалася, обхоплюючи табір із заходу; зі сходу за табором була річка. Хмара повзла далі й далі на захід, потім звернула на північ. З півночі край хмари завернувся на схід. Тепер ясно було видно кільце, що ним охопила табір татарська орда. Дорош подивився на козацькі вози, шукаючи очима Сірка. Він легко знайшов його по бунчуку, що стирчав на одному з возів, недалеко Дороша. Отаман стояв на ввесь зріст на мішках з борошном і, приставивши ліву долоню до лоба, розглядав степ, а в правій руці тримав булаву. Старий був спокійний, наче він розглядав не татарську орду, а вийшов перед обідом зі своєї артемівської хати подивитися на дорогу: чи не їдуть до його часом гості.

Дорош дивився на Сірка, а в грудях йому стукало, як молоток, серце. І страшно, і моторошно, і незрозуміло весело було хлопцеві. І степ, і сонце, і небо, відколи він побачив цю грізну хмару, наче змінили свій вигляд. Що саме було з сонцем, і небом, і степом, не міг пояснити собі хлопець, але вони були не такі, як завжди. Проте це було не важливо. Важливо, що насувається ця хмара і несе за собою смерть та неволю.

Навіть Дорош зрозумів, що татар далеко більше, ніж козаків. Не один Дорош думав так, і не один він поглядав на кошового, що спокійно стояв на возі, поглядаючи на татар. А Сірко відняв долоню од лоба, засунув булаву собі за пояс, поліз у кишеню й витяг кисет з тютюном. Потім викресав вогню й запалив люльку.

Ну, що було особливого в тому, що отаман запалив люльку? Але у Дороша, та й не лише в нього, спокійніше застукало серце і стало чомусь ще веселіше. Сірко випустив з рота хмару диму й чекав, поки під’їдуть розвідники.

– А де кошовий? – гукнув хтось з розвідників, що підвели голови й розглядали козаків на возах.

– А що скажеш, сину? – обізвався Сірко.

– Облягає орда табір, отамане!

– Хай облягає: обляже й поляже!

– Як хмара суне, проклята!

– З великої хмари – малий дощ!

З возів почулися регіт і жарти, і звеселилося козацьке серце від жарту старого отамана. Сірко махнув булавою і зліз з воза.

Купками зіскакували з возів козаки і ставали поза возами коло рушниць. Остання ватага розвідників в’їхала в круг. Прохід заставили возом, і табір з цієї хвилини являв собою замкнуте непорушне й мовчазне кільце.

Орда наближалася. Наближалася в якомусь похмурому, моторошному мовчанні. До табору долітало вже тупотіння тисяч копит, брязкіт зброї й пирхання коней. Незчисленна зграя гайвороння летіла з півдня за ордою. Крякаючи, пролетіла вона над запорозьким табором і, перелетівши річку, сіла на тому боці. Чорним став степ від чорного гайвороння. Уже можна було розглянути окремих татарських їздців, баранячі кожухи й шапки, люті темні обличчя. А по цей бік возів на них чекали такі ж люті мовчазні вороги. І здавалося, що це дві вовчі зграї зустрілися серед степу, мовчки клацають зубами і не хочуть доступитися одна одній широкою дорогою.

XV. ОБЛОГА

Атака. – Молодий мурза. – Щеня! – Страшне мовчання. – «Муедзин». – Братерська могила. – Серед ночі

Обложивши табір, орда спинилася. Видно було, як перед рядами татар проскакало кілька їздців, що, мабуть, віддавали останні накази. Заблищали на сонці тисячі шабель. Брязкіт ледве долетів до козаків. Татарське кільце завмерло. Моторошна тиша повисла над степом. Якийсь чоловік у зеленій чалмі виїхав і став перед татарськими рядами. Видно було, як він то нахилявся, то випростовувався на коні. Сиву довгу бороду йому розвівав дужий степовий вітер. Скінчивши молитися, чоловік повернувся і став щось казати мовчазним татарам. З табору не чути було його голосу, видно було тільки, що він підіймався на стременах і стрясав у повітрі кулаками. Раптом степ здригнувся від дужого крику, і кільце татар рушило на запорожців. Гайвороння, що розташувалося поза табором, перелякавшись крику, знялося й одлетіло далі за річку. Земля загула від тисяч копит. Як гуркіт далекого грому, як хвилі могутнього прибою, як лавина з гір, котилася на табір орда і повітря тремтіло від криків: «Алла! Алла!» Здавалося, немає в