Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Сірко! Сірко! Шайтан! Шайтан!

Дорош зрозумів, що й на цей раз пощастило перемогти запорожцям і якимсь, як йому здавалося, чудом знову одбито атаку татар. Йому дивно було, що він лишився живий у цій колотнечі. Світало.

Коли настав ранок, Дорош із здивуванням побачив, що орди не було коло табору. Трохи згодом він дізнався, що було вночі: Сірко, сподіваючись, що орда зробить напад цієї ночі, відділив добру половину козаків і вивів їх за річку. Коли татари напали на табір і навіть, перелізши через вози, опинилися всередині табору і почали перемагати запорожців, він кинувся на татар ззаду. Це було так несподівано для них, що вони побігли, а Сірко погнався за ними.

Години за три повернувся Сірко з козаками; він так погромив орду, що про новий напад татар можна було не турбуватися і ледве чи вони зберуться докупи, ще раз напасти на запорожців. Глек був живий і навіть не ранений, хоч його добре пом’яв дужий мурза. Побачивши Дороша, він мовчки обійняв і поцілував хлопця. Холопа якийсь бусурмен зачепив по голові шаблюкою, але легко, і він ходив перев’язаний хусткою, як баба.

Ще один день простояв кошем Сірко в цьому місці, а козаки ховали вбитих товаришів і відпочивали від кривавої праці та грабували й стягали вбрання з побитих татар, а другого дня Сірко рушив до Січі. Та й пора було: непоховані трупи татар та коней так смерділи, що навіть звичних до цього запорожців нудило, а Дорош не міг ні їсти, ні пити від трупного запаху.

Хоч і багато товаришів загинуло під час бою, але запорожці не дуже сумували: така козацька доля!.. Обоз козаків витягнувся по степу. Багато возів було під раненими. Деякі ранені були вже без пам’яті й голосно верзли у нестямі.

Дорош обернувся й глянув на те місце, де був кіш Сірків. Степ, що витолочили войовники, бурів брудною плямою; голі трупи татар, що розпухли вже, то купами, то поодинці валялися на цій страшній плямі, а на трупи чорною хмарою падало гайвороння.

XVII. СІЧ

Чортомлицька Січ на погляд харківчанина. – Гасан-баш. – Гульня. – Дума. – Дорош п'яний. – Шабля пропала. – Крамар Гершко. – Кара киями. – Під шибеницею

Перше, що впало в очі Дорошеві, коли військо запорозьке підходило до Січі, – три шибениці, що стирчали на могилі біля Січі. На одній ще теліпався мотузок з обірваною петлею. Товариство, що не було в поході, попівство в ризах з хрестами й корогвами, крамарі та жебрацтво, якого до біса було в Січі, – все це висипало назустріч військові. Хлопець придивлявся і до цього народу, але його більш за все цікавила сама Січ. Дорогою козаки так багато розповідали про своє рідне кубло, що він ледве дочекався того часу, коли, нарешті, на власні очі побачить таки це місто.

Але Січ не справила майже ніякого вражіння на Дороша: він був мешканець города, де були великі й товсті стіни, високі башти з шатрами й величезними гарматами. А тут…

«Січ! Січ! – думав він, скептично поглядаючи на невисокі стіни й незграбну башту Січі, – носяться з цією Січчю, як дурень з торбою, а що в тій Січі? Стіни з паль ти лози. Башта, хоч і велика та товстюча – теж лозяна. А гармати тоненькі та маленькі. Сором глянути»…

– Так оце Січ? – спитав він Глека, з презирством поглядаючи на гостроверхі палі, що частоколом стирчали на досить високім валу.

– Січ! А що? – здивовано відгукнувся Глек.

– Січ! Я думав, це дійсно город, а це… кошара якась!

Панас, що їхав недалеко від них, зареготав так, що у нього звалилася шапка.

– А чим не город?

– Город… Тинів понаставляли, глиною пообмазували, та й кажуть: город!

Глек засміявся.

– Ну й чудний ти хлопець, Дороше. Все тобі не до шмиги.

Другого дня Дорош прокинувся від грому литаврів, що гули на січовій площі перед церквою. Козаки помолилися після щасливого походу і, склавши здобич серед майдану, почали ділити її поміж себе. Більша частина її пішла до військової скарбниці та на монастирі, менша на товариство. Всі козаки: і ті, що були в поході, і ті, що залишалися в Січі, мали свою частину у здобичі. Навіть Дорош одержав шаблюку того мурзи, що мало не зарізав Глека, бо зброя завжди належала тому, хто добув її у бою. Дорош навіть і не думав про цю шаблю, але Глек сказав, що мурзу того вбив Дорош, отже – і шабля Дорошева. Шабля була дуже коштовна, але досить велика для хлопця: коли він чіпляв її собі на пояс, то волочилася по землі. Панас, побачивши хлопця з шаблюкою, зареготав й сказав:

– Не розбереш: чи ти носиш шаблюку, чи вона тебе тягає по майдані!

Після поділу товариство почало гуляти й пропивати те, що здобуло в важкому поході на Муравський шлях. Бачив Дорош, як п’ють козаки в Харкові, але такого пияцтва йому ще ніколи не доводилося бачити.

Передмістя Січі, що мало чудернацьку назву Гасан-баша, або Га-сан-базар, загуло ще зранку. Всі, що мешкали тут і не мали доступу в фортецю – крамарі, шинкарі, жебраки, кобзарі й лірники, каліки й ченці, – жагуче чекали, коли скінчиться рада й поділ.

Дорош одчепив свою шаблю, бо вона заважала йому ходити, і повісив на стінці в курені, а сам, не діждавшись кінця поділу, вийшов за ворота Січі. По обидва боки дороги сиділи старці й каліки, а перед ними стояли дерев’яні чашки, куди козаки кидали мідяки. Якісь ченці у замурзаних підрясниках хрестилися й мурмотали молитви.

Шинкарі в довгих лапсердаках, з-під яких виглядали білі панчохи й пантофлі, в ярмулках, з кучерявими пейсами, понаставляли пляшок та кухлів під своїми ятками і перегукувались незнайомою Дорошеві мовою. Сліпі бандуристи невидющими очима дивились перед себе і тихенько перебирали струни бандур. Ніхто з шинкарів або з ченців не звернув уваги на Дороша: всі вони поглядали на ворота.

І тут, на цьому Гасан-базарі, не було нічого такого, що могло б здивувати хлопця. Хіба те, що місце мало назву Гасан-баша? Це справді було чудно Дорошеві. Що ж до того, що тут було багато пляшок та бочок з