Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Минула година-дві-три. Татари стояли на місці, гомін орди раптом ущух, і запорожці не знали, чим поясните це мовчання татар.

Так минув день. Ніч була, як і вчора, тиха й зоряна. Кошовий звелів погасити багаття на ніч і висунув перед табором збільшені дозори.

Дорош не спав і, лежачи горілиць, дивився на високі зорі. Глека не було. Він був коло Сіркового намету, де кошовий радився з отаманням. Ніколи не почував себе таким самотнім хлопець, як тепер. Йому здавалося, що вони ніколи не вирвуться з цього ворожого кола, хоч досі й вдало відбивали всі напади орди. А що буде з ним, як його уб’ють? Чи страшно це, як прийде смерть, і чи боляче це буде? А може, через те, що він малий ще, його не вб’ють, а потягнуть на аркані до Криму?

Хлопець згадав, як його тягнули Муравським шляхом, і здригнувся. Ні, краще смерть!

– Дороше! – почувся голос із темряви. – Гдє ти?

– Тут! – відповів він, взнавши по голосу холопа. Той підійшов і ліг поруч.

– Попалі ми, брат, в пєрєдєлку!

– А що?

– Да, так… Пожалуй, нє викрутіться нам: нєдаром молчіт орда. Задумала что-нібудь, окаянная. А жаль: только что на волю вир-вался – на тєбє опять. Хорошо, как убют, а как нє убют? Опять аркан на шею?

«Значить, і він думав про те саме, що й я?» – подумав Дорош.

– Скажи, у тебе є діти? – спитав він холопа.

Той помовчав.

– Єсть… Такой же, как ти, парнішка… і жонка єсть… Била то єсть…

– Як була?

– Так… Била, да сплила. Забрал єйо сєбє боярін, прігляну-лась єму…

– Як же так можна забрати жінку від чоловіка? – здивувався Дорош.

– У нас, брат, всьо можно. Захочєт тєбя боярін сжить со свє-ту – сживьот і в отвєтє нє будєт.

– А ти що ж? Чого ж ти мовчав, коли він забирав у тебе жінку? А хлопець?

– Син-то? Син прі єй, в дворнє. Молчал… А ти єму скажеш? Боярін! Словом єго нє проймьош… Я єму лучше сдєлал!

– Що ж ти зробив?

– Красного пєтуха на усадьбу пустіл, вот что! Усадьбу спаліл… А самого боярина – того… – Холоп провів пальцем по шиї.

– Зарізав?

– Зарєзал… Лют я в ту пору бил… і жену хотєл порєшить. Раздоб-рєла, стєрва, на боярскіх хлєбах. Впоперьок сєбя ширє стала. Да убьог-ла, схоронілася… Ну, а тєпєрь как-то всьо равно стало. Пєрєгорєло в нутрє у мєня что-то. Вот только синішку жаль: нє увіжу больше.

Холоп замовк і лежав, як і Дорош, горілиць, підклавши руки під голову. Під возами то тут, то там спалахували вогники люльок, і тягнувся запах тютюнового диму. З середини табору до них долетів ледве чутний гомін голосів: то коло намету отамання радилося зі своїм кошовим. Хлопець думав про те, що тільки-но сказав йому холоп. Виходило, що той палій і розбійник, але Дорош не бачив нічого розбійницького в обличчі холоповім і якось невиразно почував, що, мабуть, кривда холопові від боярина була занадто велика, що він зарізав його і пустив червоного півня на садибу.

Дорош не помітив, як заснув, і здалось йому, що він спав не більш як дві-три хвилини. Прокинувся він від шуму, криків та гомону, пострілів з рушниць та пістолів, криків «Алла!» і реву й лайки запорожців. Невиразний жах охопив його душу. Зміна сну, спокою, нічної тиші на цей пекельний шум та гомін була така несподівана й надзвичайна, що він майже не розумів, що це таке, і лежав, зігнувшись під кожухом, і тремтів, як у пропасниці. Він, тремтячи ще й клацаючи зубами, переміг себе, скинув кожух; потім підвівся і стояв, як вовченя, що його оточили й загнали пси, і оглядався, навіть не знаючи, відкіля йде небезпека. Не можна було зрозуміти, що робиться навкруги.

– Ай-ай-ай! – кричав хтось збоку тонким придушеним голосом.

– Бий його! Сюди, незамайківці!

– Алла! Алла!

При неяснім світлі від пострілів рушниць та пістолів Дорош розглядів ряд козаків, що стояв на возах і стріляв, колов і рубав когось, хто був ще по той бік возів. Татар не було видно; тільки за возами, як морський прибій, шумливо гомонів натовп, і хлопець зрозумів тільки тепер, що це були татари, які вночі кинулися на козаків і тепер добували табір.

І раптом Дорош почув, що він вже не боїться, що жах його од-летів далеко, і він, хоч і тремтить ще, але не від жаху, а від злости й лютости. Почувалося, що татари перемагають: один за одним валилися з возів вбиті й поранені козаки; крики «Алла!» з того боку дужчали, а натомість маліли і тихшали крики оборонців табору. Зовсім несподівано в двох кроках від Дороша звалилася з воза й покотилась по землі якась темна маса. Він ледве розібрав у темряві, що це зчепилися в смертельній боротьбі козак і татарин, який встиг таки скочити на віз. Вони боролися мовчки, і тільки іноді якісь хрипкі звуки виривалися з горла когось із бійців і зникали в загальному гомоні бійки.

Дорош подавсь уперед.

Смугастий халат татарина засірів у темряві. Придивившись, Дорош побачив, що татарин сидів уже на запорожцеві і, піднявши вгору ніж, вибирав місце, куди б його загнати, а запорожець, обороняючись, хапав його за руки. На хлопця найшло якесь одубіння: він почув, що треба чимсь допомогти козакові, але ноги його наче вросли в землю й задубіли.

– Дороше! – ледве чутно прохрипів запорожець, що лежав під татарином.

Дорош пізнав голос Глека. Він не пам’ятав до пуття, що було потім. Він пригадував тільки, що якась сила зірвала його з місця і він ринувся на голос, спіткнувся об рушницю, що попалася йому під ноги, підводячись, ухопив цю рушницю і почав нею бити по голові татарина, що сидів на отамані. Татарин вже звалився з козака і поліг поруч нього, а Дорош, як і тоді на шляху, коли вони визволялися від татарських арканів, ще бив татарина і навіть топтав його ногами. Потім все йшло так, наче він бачив якийсь довгий та незрозумілий сон. Коло нього бігли й билися якісь люди він не міг зрозуміти, де були козаки, а де татари… Зовсім близько блиснула чиясь шабля і в вічі хлопцеві бризнула цівка гарячої крови… Хтось штовхнув його і збив з ніг, і через нього бігли, віддавлюючи йому руки й ноги, люди то в чоботях, то босі, то в якомусь м’якому взутті… Він