Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Глек вилаявся і спинив коня.
– Ну, хлопці, – ходу немає. Оточила з усіх боків татарва. Не дамося живими до рук татарві.
Козаки повиймали шаблі й стали колом, чекаючи ворогів.
– Це наші! – раптом крикнув Дорош. – Я бачу списи у їздців і рушниці!
– Правда, хлопче! Це козаки. Вперед! – гукнув Недайвода.
– Вперед! – закричав Глек.
Назустріч козакам скакало не менш як півсотні вершників.
– Пугу! Пугу! – загукали козаки.
– Сюди, товариші незамайківці! – закричав Глек, впізнавши декого з їздців, коли ті наблизилися вже так близько, що можна було розібрати обличчя.
– Сюди, товариші! Бий татарву!
Але татари не такі дурні були, щоб зчепитися з козаками, яких було значно більше, ніж їх. Вони повернули коней і поскакали геть, пустивши в козаків десятків два стріл, які не долетіли до запорожців.
– Павло! Ти відкіля? Здоров, Панасе! Глек! Чого вас тут чорти носять?
– За мною, товариші! Бий бусурменів!
– Стій! – закричав запорозький ватажок, – Сірко заборонив далеко забиватися від кошу!
– Як? І отаман тут? – схаменувся Глек.
– Атож…
– Мабуть, йому татарва зовсім памороки забила! – обізвався хтось з запорозького гурту.
– Так Сірко тут? Ха, ха, ха! – зареготав Глек.
– Пропав козак: з глузду з’їхав!..
– Ха, ха! – реготав Глек, – а татарва чекає Сірка з заходу, з Січі… А він вже поза ними на сході! Ха, ха!..
Коли Глек заспокоївся і розпитав товаришів, то узнав, що Сірко побував уже на Муравському шляху, погромив великий татарський загін, набрав багато полонених, а тепер із здобиччю повертається до Січі; козаки, що визволили його з товаришами, – це розвідники і йшли попереду війська Сіркового.
– А де отаман? – спитав Глек.
– Стоїть кошем коло річки.
– Ну, спасибі ж вам, хлопці, що визволили нас. Зарубала б нас, якби не ви, татарва проклята.
Глек, Недайвода та інші козаки цілувалися з товаришами.
– Це не ви часом побили татар коло броду? – запитав ватажок.
– Вісім татар та мурзу? Ми.
– Ти ж був на Слобожанщині, як же ти опинився в степу?
– Багато розповідати, – відповів сумно Глек.
– А де Сметана? Старий Грак?
– Порубали москалі. А ногайця вбили татари, коли захопили нас коло Артемівки.
– Як? Ви і в татарській неволі побували?
– Атож…
– Жаль Грака, – роздумливо сказав ватажок, – і Сметану жаль – добрі були козаки.
Глек розповів козакам, де він був, як його посадили до в’язниці і як він утік звідти і попав у неволю до татар. Оповідання справило велике вражіння на козаків.
– А це що за хлопець? – показав ватажок на Дороша.
– Та це той самий хлопець, що визволив мене з в’язниці та розв’язав руки, коли ми з татарами були на Муравському шляху. А то кацап, – показав Глек на холопа, – що вкупі зі мною сидів у в’язниці.
Дорош тим часом придивлявся до запорожців. Він ще ніколи не бачив таких обідраних, засмаглих, дужих та вусатих людей. Коні під ними були добрі, але зброя (і це дуже здивувало Дороша) була іржава, наче вони зовсім не дбали про неї.
– Панасе, – штовхнув Дорош парубка, – чого це у козаків така іржава зброя?
Панас зареготав.
– Ти чого? – обернувся до нього Глек.
– Питає, чого у запорожців така зброя іржава! Ха-ха!
– Це ми, хлопче, мочимо нашу зброю солоною водою, щоб вона не виблискувала в степу на сонці.
– Але у тебе, коли ти був у пана сотника, та в старого Грака, зброя була ясна?
– Ну, то на слободах, а то в степу. От побачиш, яка у нас зброя в Січі.
– Ач, додивився, – сказав ватажок, – а у слобідських козаків хіба зброя не іржава?
– У нас полковник за таку зброю по головці б не погладив.
Панас знову зареготав.
– У кожного свій звичай. От поживеш у Січі – побачиш, що й наші козаки не дурніші від ваших слобідських знають, як поводитися із зброєю.
– А чого це запорожці такі обідрані, наче старці? – спитав Дорош.
Панас ледве не звалився з коня від реготу, а ватаж усміхнувся і відповів хлопцеві:
– Це теж наш звичай. У поході ми завжди старцями, а на Вкраїні в городах в кармазинах.
Дорош пригадав, у яких кармазинах були Глек та старий запорожець на обіді у пана Сербина, але нічого не відповів ватажкові.
Сірко стояв кошем недалеко від того місця, де Глек з товаришами побив ватагу мурзи Ахмета. Зграя гайвороння знялася з напівобгри-заних вовками татарських трупів і, одлетівши, сіла трохи далі, сховавшись у траві, коли козаки проїздили повз місце бійки. Ще здалека побачив Дорош Сірків табір, що стояв майже коло самого броду. Ще ніколи Дорошеві не доводилося бачити стільки озброєного народу. Видно було, що табір збирався в дорогу. Козаки вивертали казани з недоїдками соломахи і гасили багаття. Дехто гнав коней напувати до річки. Вози із здобиччю й провіянтом стояли вряд, готові до походу. Коло возів стояло кількасот бранців-татар. Вони по-татарському були зв’язані арканами. Серед табору був тільки один намет; усі інші були вже згорнуті й лежали на возах. Коло намету стояла корогва й бунчук. Вітер грав хвостом бунчука й шелестів полотнищем корогви.
– Стривай, хлопці! – гукнув Глек козакам, що перевертали казан із стравою. – Може, ще прийдеться тут попоїсти соломахи!
– Дивись! Глек! Ти відкіля? Що він каже? Що таке? – почулося з усіх боків.
– Не поспішай, хлопці, з казанами! Прийдеться ще постояти тут коло броду.
– А що таке?
– Орда близько. Де отаман?
– Засліпило? Он стоїть коло бунчука з отаманням.
Звістка Глекова про орду швидко оббігла ввесь табір і спинила лаштування в дорогу. Згодом стало так тихо, що чути було, як бився об держак хвіст бунчука. Коло бунчука стояла купка запорожців і розглядала коня, що його держали двоє молодих козаків. Кінь бив копитом землю, пирхав і грав ніздрями. Запорожці стояли спинами і не бачили, як під’їхав Глек.
– Здоров, батьку отамане! – гукнув він. Козаки обернулися.
– Здоров, синку! – відповів хтось з гурту. – А що скажеш, синку?
Серед гурту Дорош побачив кремезного діда, що з-під сивих брів дивився на Глека. Хлопець аж здригнувся, побачивши цей пильний і твердий погляд. Коло старого було багато дужих, рослих і вусатих молодців, але Дорош дивився тільки на діда.
– Не гаразд, робиш, отамане, що рушаєш з місця.
В очах дідових загорівся насмішкуватий вогник.
– А що, хіба треба було почекати, поки ти повернешся з Слобожанщини?
Усмішка пробігла
