Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

А табір мовчав, і це мовчання було страшніше од тупотіння кінського та жахливих криків орди.

Дорош дивився у щілину між возами і думав, що настала його остання хвилина, і в думках ще швидше, ніж наступала татарська орда, промайнуло його невеличке життя: і батько, і мати, і Івась з Бровком, і Галя, і Дубовиченко з таранями та букварем, і школа, і все те, що пережив він за останні часи.

– Лягай! – придавив його за плече Глек, що стояв поруч з рушницею, і Дорош упав і прилип до землі.

Раптом Дорош здригнувся від нового звуку, звуку пострілів тисячі рушниць.

Табір охопило вогняним кільцем і хмарою диму. Запорожці стріляли без перерви: задні ряди козаків набивала рушниці й передавали їх тим, що стояли коло возів. Перший ряд татар з кіньми повалився підстрелений, а на них валилися, наскакуючи, задні. Небагато татар, побачивши це, доскакало до самого табору, і всіх їх на вибір перебили козаки, а тих, що встигли скочити на вози, порубали шаблями. Хмара стріл, застилаючи сонце, полетіла на табір. Вона промайнула понад возами з свистом і дзижчанням, як хмара могутніх джмелів, але запорожці знали цю ознаку – татари не витримали.

І дійсно: кільце розірвалося, і орда поскакала назад, підхоплюючи поранених, що кричали й благали своїх не кидати їх серед поля перед ворогами. Але не всіх ранених підхопили татари. На землі лишилося з десятка півтора ранених і між ними якийсь молодий мурза в гарному вбранні. Праву ногу йому придавив кінь, що вже лежав нерухомо, витягнувши шию. Струмок крови витікав зі скроні убитого скакуна.

Татарин, упершися в землю руками, намагався звільнити й витягнути ногу.

Раптом два молоді запорожці, пролізши під возами з шаблями в руках, побігли до татарина. Один з них був Панас, а другий зовсім молодий парубок, його товариш з Незамайківського куреня.

– Куди? Назад! – крикнув Глек.

Але було вже пізно. Татарин, побачивши, що до нього біжать вороги, схопив лук і пустив стрілу. Панасів товариш спинився, захитався, коліна йому підломилися і вів упав: в грудях його стирчала стріла. Панас, побачивши це, закричав щось і, розмахуючи шаблею, побіг до татарина. Нова стріла збила шапку з Панаса, але він вже добіг до мурзи. Двічі блиснула шабля Панасова, і татарин з розрубаною головою поліг поруч свого скакуна.

Панас повернувся й побіг назад, підхопив шапку, де стирчала стріла, і підбіг до свого товариша. Зваливши козака на плечі, він, згинаючись під вагою, поніс його до табору. І пора було: в погоню за ним, пускаючи стріли, летіла ватага татар. Але їм не вдалося наздогнати Панаса; з возів залунали постріли, і татари повернули назад, вихопивши з-під коня вбитого мурзу.

Дорош, що підвівся, коли замовкли тупіт і крики орди та постріли козаків, стояв поруч Глека і бачив усе. Панас протягнув товариша попід возами і поклав його на землю. Товариш був мертвий.

– Щеня! – з презирством сказав йому Глек. – Марно загубив товариша!.. Хіба це сміливість? Це – пустощі й дурість!

Він з огидою одвернувся од Панаса і сперся на віз. Панас стояв, важко дихаючи, перед трупом товариша і держав шапку в руці, а в шапці стирчала стріла.

Татари не дрімали. Від орди відділився загін чоловік п’ятсот і, розсипавшись перед табором, почав скакати туди й сюди, стріляючи в козаків. Тим часом орда ушикувалася знову круг табору, а задні їздці загону підбирали поранених, що лишилися серед поля після першої атаки. Татари гасали перед табором так швидко, що їх не можна було добре взяти на приціл і кулі козаків пропадали марно. Підібравши всіх ранених, навіть убитих, загін поскакав назад і злився з ордою.

Знову настала моторошна тиша.

Кілька козаків було убито й ранено стрілами. Найбільше ранених та убитих на середині табору. Між іншим, татарськими стрілами поранило й убило п’ятнадцять бранців-татар. Становище ранених козаків було важке, бо допомоги їм не було майже ніякої: рани перев’язували драними сорочками або ганчірками, а раненим бранцям було зовсім погано – цим ніхто не помагав, навіть вони самі не могли перев’язати собі рани, бо руки їм були скручені назад і зв’язані. Поранені бранці, втративши багато крови, мовчки лежали на землі, а здорові, збившись докупи, сиділи коло них і ховали свої радісні погляди від запорожців. Вони добре розуміли тяжке становище табору і перевагу орди, що обложила табір, та боялися, що запорожці переб’ють їх саме тепер, коли визволення так близько. Але козаки не звертали на них уваги, і це було добре, бо негаразд було б бранцям від козачої уваги.

Знову почулися крики: «Алла!», і орда хижою зграєю кинулась на табір.

А табір мовчав, і грізне, і моторошне було це мовчання.

І що ближче насувалася орда, то повільніше ставав біг коней, тихшали крики бійців; і орда спинилася, не доїхавши до табору на постріл рушниці. Мовчання ворога здавалося татарам грізнішим од його пострілів.

Татари знову випустили ціле мереживо стріл, і вони загули в повітрі, як раптовий дощ, але жодна з них не долетіла до табору.

Позад Дороша почувся сухий старечий сміх і кашель. Дорош здригнувся й оглянувсь. Коло нього стояв Сірко і заливався тоненьким хрипкуватим сміхом.

– Не видержує душа бусурменська козацької мовчанки. Ану, подратуйте їх, хлопці!

– На герць! – крикнув Глек.

– На герць! На герць! – залунало по таборі.

На вози скочило кілька десятків козаків, що знали татарську мову.

– Гей ти, зелений! – крикнув Глек, побачивши серед татар муллу в зеленій чалмі, – іди я тобі смальцем губи помажу!

– Та на його губи треба смальцю з цілого кабана: ач, плямка, аж сюди чутно!

Дійсно, мулла був товстий та губатий.

– Кому? – обізвався хтось з другого воза. – Тому, що пов’язався хусткою, як баба?

– Та він сам кнур, ач, черевом трясе!

– Хіба це хустка? Це він пов’язався шальварами рябої Зюлейки!

– Сам на сідлі, а черево на гриві!

– Де ваш шайтан Сірко? – відгукнувся молодий голос із татарського гурту. – Я йому заб’ю стрілу в саме око!

– Забий стрілу ось куди своєму Мохамедові!

– Го! го! – зареготав табір.

П’ять-шість козаків, що були колись у турецькій неволі, позіскакували з возів і, одбігши кроків тридцять від табору, сіли, підібгавши ноги, і почали молитися по-татарському, кривляючись і лаючи татарську віру. Один з них підвівся і, піднявши руки вгору, заспівав, як муедзин на мінареті. Потім витяг з кишені шматок свинячого