Чужий і найрідніший - Інна Земець

Іноді справ собі не шукаєш, та вони самі тебе знаходять, а бувають справи яких уникаєш скільки можеш і все ж рано чи пізно настає момент коли відкладати їх не можна. Як з Києва до «Галявини» Тарасової тікали ще жодного разу в дідусеву кімнату не заходила. Настав час відпускати втрачене. Часом, здається що речі зберігають між нами зв’язок, та то лише ігри нашої уяви. Ані його старі капці, ані плед улюблений не допоможуть за минуле утриматись. Все розібрала, розсортувала, випрала. Більшість речей на районні волонтерські центри, інше у двір винесла. Собі лишила лиш старі фотографії і спогади, вони живучіші за матеріальне. А як вже заходилась на велику ревізію, то і своє перебрала. Виявила зайвого аж на два багажника таксі: посуду на три життя, речей на чотири. Нащо мені стільки? Зайві меблі прилаштувала і  невеликий ремонт зробила - кімната наче побільшала. Віднедавна робота стала стабільний непоганий дохід приносити, тож побалувала себе новим ліжком – досить диванів на моє життя. Як справи всі залагодила, співпало те з ще однією відпусткою Славка. Звісно, він одразу до Краківця вирушив, там де і минулого разу з Мілою були. Подрузі вже народжувати за кілька місяців, а края тій війні клятій нема. Домовились, що все як минулого разу зробимо, як Славко повертатиметься – я до неї завітаю. Підгадала все під вихідні, білети купила. Цього разу із Славком розминулись, трохи потяг затримався і якоїсь години мені не вистачило. Шкода, та радість від зустрічі з подругою перебила той смуток.

- Мілка, яка ти! От личить тобі манюня, а ще кажуть дівчата вроду жіночу відбирають. Навпаки!

- Я вже як діжечка добряча, але дякую, компліменти люблю.

Обійнялись, розцілувались, обмінялись дарунками. Цього разу вдалося орендувати не котедж, а квартиру, та нам байдуже було. Та й часу хіба що півтори доби – до понеділка повернутись додому маю. Мілка УЗІ мені показувала, я фото своєї оновленої кімнати – у кого яка радість.

- А ось цю коробку з собою забереш, та раніше Дня народження не відкривай! – тицьнула мені в руки невеличкий прямокутник якравим бантом прикрашений.  – Пообіцяй!

- Та що ж я, дитина, дотерпіти не зможу? – та з цікавості потрусила ту корбку – не гримить.

- От би Славко ще за місяць приїхати зміг, то разом би і твоє свято відгуляли.

- Його візит то щоразу свято, Мілка, після перемоги взагалі гуляти втомимось. Уяви лиш, скільки емоцій буде!

Ні, віри в нашу перемогу не втрачаю, то безсумнівно, та іноді набігає зневіра хвилями. Читаєш радісні новини, а всередині язва пекуча кислотою жалить і нагадує, яку ціну кожна та перемога має. Відчуваю, народиться її дівчинка у Польщі, до грудня не подужаємо ту орду.

- Слухай, а як доведеться за кордоном народжувати, то мала громадянкою Польщі буде?

- А чого б то? Українкою, звісно. То ж не рідкість тепер, механізми вироблені, через консульство всі документи оформлюються. Тільки Славко не зможе до пологового завітати, навіть як з відпусткою пощастить - за кордон не випустять. Оце все думаю, чи не перебратись потиху до батьків.

- Міла, Славко тебе не приб’є звісно, та ти йому тим рішенням сивини додаш. Те що ти у безпеці йому сил додає, а як повернешся – буде йому ще один привід для хвилювання.

- Розумію, та не можу я так далеко від вас бути.

- Ти не особисто за себе вирішуєш. Зваж ще раз, чи варто ризикувати. Сама бачиш, нема в Україні місцини, куди б кляті скривавлені пальці дотягтись не могли.

- Тому, Лесик, і мовчу про це, та думки крутяться постійно. І час на прийняття рішення вже майже сплив. Ще трохи і мандрівка буде занадто ризикованою. Бачила, ті відео, де військові в пологовий до своїх дружин зненацька приїздять? То мрія моя заповітна. Передивилась їх вже безліч.

- Уявляю. Не маю права порад тобі давати, та свою думку висловлю. Хоч би як не хотіла твого повернення, щасливішою буду, якщо знатиму що ти у безпеці. Славко це ще до лютого казав, тож і його думку знаєш.

Наступного дня зібралась і в зворотньому напрямку вирушила, а подруга цього разу лишилась – батька давно не бачила, тож Кушніри вже в дорозі. Мати її кілька разів у Польщі навідувала, та чоловіків не випускають, от Іван Павлович і взяв собі кілька днів відпустки – неймовірно важко самими лише відеодзвінками з рідною донькою спілкуватися. Хоча, то кому як. Он мої нове життя собі започаткували, мати корені всі обрубала, буквально до того ж. Як написала їй про дідусеву смерть – досі жодної літери від неї не побачила. Весь настрій гарний тими думками попсувала. Сама з себе сміюсь. Стільки пафосу у свої останні дії вклала: оновлення, позбуваюсь старого і зайвого!  А сама щоразу спотикаюсь об спогади про батьків своїх. Не втечеш від себе, що не роби. І від Тараса втекти не можу. Відтоді як з ним бабусю і дідуся навідали, щодня мені пише або телефонує. Іноді по півтори години теревенимо, навіть не знаю про що саме – геть про все, здається. Щоразу продовжує свої спроби витягти мене кудись або у гості напроситись. Кортить, але тримаю оборону. Навіщо? Причина банальна. Зараз, попри емоції, які кожен із нас стримує – ми, принаймні, нормально спілкуємось. І я хочу це зберегти, а не знову втратити. Вже так звикла до його дзвінків вечірніх, що відповіла навіть на номер не глянувши. А треба було.

- Єлізавєта?

Аж крижані голки в серце увіп’ялись. Скинула виклик і телефон вимкнула. Не хочу голос цей чути, нічого гарного мені не скаже, а поганого і в новинах достатньо. Скрутило все всередині наче спазмом. Одне слово, а струсонуло аж до кісток. Одразу Русіка згадала, бо розповідав що своїх вже багато років не чув. От би й мені так! До речі, а що мені заважає той номер заблокувати? Сама ж лишила шпарину, в яку та темрява лізе. Увімкнула телефон, в меню полізла.  Не встигла задумане зробити – Тарас набрав.