За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт
Господи, Стелла. Вона що, морячка, блін, — в’язати такі вузли?
Нарешті я звільняю її й прокрадаюся назад у коридор, перед тим глянувши в обидва боки — ХЛОП.
Розгортаю папірець і читаю наступну вказівку.
Троянди червоні. Чи ні?
Я хмурюся, роздивляючись записку. «Чи ні…» А! Пригадую її обличчя минулої ночі та білу троянду, обережно закладену за вухо. Ваза. Прямую до атріуму, збігаючи сходами вниз у головний вестибюль і до заскленої кімнати. Поштовхом відчиняю двері й бачу, як ширяє в повітрі жовта кулька, міцно натягнувши нитку, якою прив’язана до вази.
Махаю охоронцеві, який з підозрою дивиться на мене, коли я відриваю кульку від вази, намагаючись перевести подих, — мої легені проти цього забігу. Усміхнувшись до нього, гучно лускаю кульку і, боязко знизавши плечима, пояснюю:
— У мене день народження.
Вихоплюю зсередини записку, розгортаю її й читаю:
Якби я тільки вміла затримувати подих так надовго…
Не встигнувши дочитати, озираюся на акваріум із тропічними рибками, чиї яскраві помаранчеві й жовті барви мерехтять в очах, і несамовито шукаю поглядом поблизу акваріума кульку.
Чи я не так зрозумів?
Я думаю знову. Басейн.
Кидаюся геть із кімнати й прямую до спортзалу в корпусі 1, стискаючи на ходу останню записку. Штовхаючи двері до спортзалу, проминаю весь порожній спортивний інвентар і бачу, що двері до басейну відкриті та обнадійливо підперті стільцем. Увійшовши всередину, з полегшенням зітхаю, бо жовта кулька плаває на поверхні води за кілька футів від краю басейну.
Глянувши вбік, бачу п’ятничний кий.
Підгрібаю кульку києм, хапаю за нитку й дістаю її з води, помітивши, як натягується кінець — щось на дні басейну тягне його донизу.
Вивудивши це щось, я зі сміхом упізнаю пляшечку «Кел Стату» зі Стеллиного відео.
За допомогою кия лускаю кульку й копирсаюся в її рештках, щоб дістати сховану всередині записку.
Рівно за сорок вісім годин після нашого першого побачення…
Я перегортаю записку, хмурячись, але це все. Дивлюся на годинник. Восьма п’ятдесят дев’ять. За хвилину буде сорок вісім годин після нашого першого… Мій телефон дзенькає.
Проводжу по екрану й бачу фотографію Стелли, яка має страшенно гарненький вигляд у шеф-кухарському ковпаку і з жовтою кулькою в руках, з широкою усмішкою на обличчі. У повідомленні сказано:
«…починається наше друге побачення!»
Хмурячись, дивлюся на фотографію й збільшую, щоб побачити, де вона може бути. Такі металеві двері в цій лікарні просто скрізь. Але стривайте! Прокручую фотографію до правого кутка і бачу край коктейльного автомата в кафетерії. Стрімким ходом іду до ліфта, підіймаюся на п’ятий поверх, далі коридором і через міст до корпусу 2. Застрибую в інший ліфт і знов опускаюся на третій поверх, де розташований кафетерій. Переводжу подих і пригладжую волосся, дивлячись на відбиття в бездоганно натертих сталевих стінах, усе не випускаючи кий з руки.
Звично завертаю за ріг і бачу Стеллу, яка притулилася до дверей кафетерію. Її обличчя заливає щира радість, тільки-но вона бачить мене. Вона нафарбована, довге волосся відкинуте з обличчя й перехоплене стрічкою.
Вона красуня.
— Гадала, ти ніколи мене не знайдеш.
Я простягаю кий, і вона береться за другий кінець, відчиняє двері й веде мене крізь темний кафетерій.
— Знаю, вже пізно, але ми мусили зачекати, доки кафетерій зачиниться.
Нахмурено озираюся.
— Ми?
Вона знову дивиться на мене, зупиняючись перед дверима з матованого скла, і з безпристрасним обличчям натискає на панелі код. Двері з клацанням відчиняються, і кілька голосів вигукують:
— Сюрприз!
У мене відвисає щелепа. За повністю накритим столом, застеленим лікарняним простирадлом, сидять Гоуп і Джейсон, а також Стеллині подруги Мія й Каміла, щойно з Кабо. Білі свічі в обох кінцях стола кидають теплий відблиск на кошик свіжого хліба та ідеально нарізаний салат. Є навіть медичні чашечки з червоно-білими таблетками креону, розставлені перед трьома місцями за столом.
Я геть ошелешений.
Переводжу погляд зі стола на Стеллу, не в змозі вимовити хоч слово.
— З днем народження, Вілле, — каже вона, м’яко торкаючись мого боку києм.
— Він справжній! — каже Каміла (чи це Мія?), і я сміюсь, а Гоуп кидається до мене й міцно обіймає.
— Нам так незручно, що ми тебе покинули! — каже вона.
Джейсон теж обіймає мене. Поплескує по спині.
— Але твоя дівчина вистежила нас через твою сторінку на фейсбуці й переконала влаштувати тобі сюрприз.
Мія та Каміла аплодують його вибору слів, через що Стелла кидає на них гнівний погляд, перш ніж глянути на мене. Ми перезираємося. «Твоя дівчина». Щось страшенно приємне в цьому є.
— Сюрприз точно вдався, — кажу я та обводжу всіх поглядом, сповнений глибокої вдячності.
З’являється По в масці, медичній шапочці й рукавичках і вимахує в повітрі парою щипців.
— Гей! Страви майже готові!
Ми сідаємо, зберігаючи безпечну відстань між усіма фіброзниками. Стелла на одному кінці, я на іншому, а посередині По, обабіч якого — Гоуп і Джейсон. Навпроти них за столом — Мія й Каміла, забезпечують відстань між мною і Стеллою. Усміхаюсь, обводячи поглядом усіх за столом, коли ми беремося за хліб і салат. Моє серце до того переповнене, що просто нестерпно.
Дивлюся через стіл, усміхаючись Стеллі, й самими губами вимовляю «дякую». Вона киває, зашарівшись, і опускає очі.
«Твоя дівчина».
***
По подає найкрасивішу пасту з омаром у моєму житті, прикрашену листками базиліка, свіжим пармезаном і навіть трюфелями! Усі дивляться на неї в цілковитому захваті.
— Звідки все це взялося? — питаю його, і мій шлунок гучно бурчить.
— Просто звідси! — По жестом показує на кухню позаду себе. — У кожній лікарні є VIP-кухня, де тримають усіляку смакоту для знаменитостей, політиків, — він знизує плечима. — Ну, знаєш — поважних людей.
Він бере келих зі столу й підіймає його.
— Сьогодні, імениннику, це для тебе! Salud!
Усі підносять келихи.
— Salud!
Я дивлюся через стіл на Стеллу й підморгую.
— Як прикро, що в мене алергія на молюсків, По.
По застигає як укопаний з тарілкою в руках і повільно переводить погляд на мене. Я розпливаюся в усмішці й хитаю головою.
—
