Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
– Ну, годі тобі вже молитися, – звернувся до нього Глек, – скажи краще, чиї це коні іржуть на заході?
– Не знаю! – відповів бранець.
– Брешеш! Кажи, а то знову палитиму литки!
– Не знаю. Думаю, що наші, бо бей розіслав багато ватаг по степу, щоб вистежити Сірка.
Глек і сам так гадав, і слова татарина тільки підтвердили його гадки.
Запорожці ще трохи порадилися й вирішили їхати на північ, об’їхати татарську сторожу, а потім вже звернути на південний захід і прямувати до Січі.
Всі вони, пограбувавши убитих татар, убралися у вигнуті кожухи та шапки так, що здалека в них можна було пізнати татар. Тільки на це й покладали надії козаки. Запорожці посідлали коней і поїхали на північ. Схід вже горів від ранкової зорі. Коні, відпочивши за ніч, бадьоро бігли серед густої трави, що шурхотіла під копитами. З пів години їхали так козаки і сподівалися, що їм вдасться об’їхати татар, як раптом, ліворуч од них, з-за могили почулося іржання коней, спочатку одного, потім другого, третього. Приязно відгукнулися коні козаків на цей поклик, і збоку їх, наче з-під землі, виросла татарська ватага, вершників п’ятнадцять. Татари були ще досить далеко, але видно було, що й вони помітили запорожців, бо замахали руками і закричали, але що саме – відсіля розібрати не можна було. Татари їхали повільно, щохвилини спинялися й розглядали степ. І чекати, поки вони під’їдуть, було не дуже приємно, та й тікати тепер теж було нерозумно, бо вони б тоді зрозуміли, хто перед ними, і погнали б за козаками всі свої ватаги. Через це козаки їхали так, як і раніше, наче не помічаючи татар. Раптом несподівана думка промайнула в Глековій голові.
– Стій! – крикнув він козакам, – злізай з коней!
Всі позлазили з коней, не знаючи, чого хоче їхній отаман. Глек зірвав пучок будяка і прив’язав його до хвоста одному з вільних коней. Всіх вільних від їздців коней у козаків було вісім. Запорожці швидко зрозуміли, що хоче Глек: хвилини за дві на хвості у кожного з цих коней було по доброму пучку будяків. Глек поставив коней вряд і, побачивши, що татари під’їхали ще ближче, сказав:
– Підкладай будяки під хвости коням!
Запорожці, трохи одступивши, підняли коням хвости, сунули під них колючки й ударили коней. Почувши нестерпний біль, коні вихнули задом і, як скажені, помчали на татар.
Глек був уже на коні і, розмахуючи руками, гнався за косяком.
– Лови! Переймай! – кричав він по-татарському.
Косяк як вихор промайнув повз татар, що отетерівши, не розуміли, в чому діло.
– Держи! – кричав Глек.
Вся татарська ватага, як одна людина, повернула своїх коней і погналася за косяком, а Глек догнав товаришів і сказав:
– А тепер, хлопці, гайда! Бо татарва як зловить хоч одного коня, то зрозуміє, хто ми, і тоді непереливки нам буде!
Запорожці чимдуж подалися на північ. Крики й гомін, що зняла татарва, ловлячи коней, наче разбуркали степ. На степових могилах то там, то тут з’являлися купки татар подивитися, у чому діло, а потім раптом знову зникали в траві.
– Он ба! – звернув увагу Дорошеву Глек, – наші, щоб роздивитися, поодинці вилазять на могилу і довго розглядають степ, а татарва гуртом вискакує і зараз назад. Через це ще здалека можна розібрати, хто на могилі: наші чи татари.
Ледве встиг це вимовити Глек, як на могилу, повз яку їхали козаки, вискочило п’ять-шість татар і, побачивши запорожців, загалди-кали, розмахуючи руками.
– Куди? В чому діло? – долетіло до Глекового вуха. – Це Сабір-зян! Гей, Сабірзяне! Куди? Стривай! А де Ахмет-мурза?
Козаки вдарили нагаями по конях і промайнули повз могилу.
– Куди? Держи! Урус! Урус! Хлопець! Хлопець!
Дійсно, мабуть тільки по Дорошеві догадалися татари, що бачать перед собою козаків, бо добре знали, що у ватазі, де був Сабірзян, не було хлопців, та й взагалі у похід не взяли б такого малого хлопця, як Дорош. З могили, де стояли татари, почувся дужий різкий свист. З півночі, куди скакали запорожці, розлігся відповідний свист, і з балочки назустріч козакам вихопилася ще оді ватага татар. Козаки повернули коней праворуч і кинулися на захід, а за ними вже гналося не менш як три ватаги. Татари улюлюкали й свистіли, наче хортами цькували зайців.
Вітер свистав у вухах Дорошевих, йому було моторошно від татарського гикання, він підганяв коня нагаєм, щоб не відстати від козаків. Коні були добрі, і нелегко було татарам наздогнати козаків.
Поруч Дороша скакав Сабірзян. Скоса глянувши на татарина, До-рош побачив, що кінь бранця став трохи відставати. Глек, видно було, теж помітив це і розмахнувся, щоб дати доброго стусана татаринові, але Сабірзян раптом осадив свого коня й звалився з сідла на землю. Недайвода, що їхав ззаду, тільки встиг перетягнути бранця нагаєм, коли кінь його переплигнув через татарина. Глек заскрипів зубами і навіть спинив коня і вийняв шаблю, щоб зарубати втікача, але Сабірзян уже підвівся й біг назустріч своїм.
– Ач, чортеня, – просичав Глек, – утік!
Він дав нагая коневі і наздогнав товаришів. Дорош обернувся. Татари вже підскакали до Сабірзяна, спинилися й оточили парубка. Вони трохи затрималися коло нього і це дало змогу козакам так далеко од’їхати від них, що крики татар ледве долітали. Відстань між козаками та татарами не зменшувалась: і татарські, і козацькі коні йшли нарівні. Козаки оглядалися й стежили за татарами. Коли татари їхали повільно, козаки теж пускали коней тихше, бо не можна було їхати ввесь час без відпочинку, щоб не загнати коней. Іноді татари пускали коней ступою. Козаки од’їжджали трохи далі, користуючись з цього, і собі пускали коней ступою. Татари щось кричали запорожцям, а козаки відповідали їм глумом та лайкою. Так татари гналися за козаками не менш як дві години. Запорожці вже сподівалися, що татарам набридне ця погоня і вони відстануть, як ось з півдня, зовсім несподівано для козаків, показалася нова ватага татар. Вони навзаводи їхали навперейми козакам. Переслідувачі теж побачили допомогу і знову погнали коней. Козакам прийшлося крутенько. Нова ватага була на свіжих конях, і козаки почували, що тепер татари доженуть їх. Щохвилини ті наближалися до них, хоч козаки безперестанку шмагали нагаями своїх коней. Раптом перед козаками почулися гомін і крики, і вони
