Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Зібравшись нарешті з духом, ченці запитали Рейхану, нащо вона прийшла і чи знає, де опинилася. Вона й розповіла, що їй пороблено, і то вже три роки тому, і терпіти далі вона не може, бо пропаде її молодість, а не дай Боже й усе життя, якщо все так і лишити. Сказала, що знає, куди прийшла, як же не знати. Ніби можна опинитися в такому місці, не знаючи, куди йдеш.
«А чи знаєш ти, ханума, — запитав її брат Стефан, — що зробили б із нами твої, якби дізналися, що ти тут?» Тут вона начебто всміхнулася й сказала, що це значно менше від того, що з нею вже зробили. «То ми ж не винні, нащо кличеш до нас біду в дім?» — «Не кличу, — каже, — Богом присягаюся, прийшла, аби ви мене врятували». — «Як?» — «Якби знала як — сама собі допомогла б. Ви маєте знати». — «А якщо не знаємо?» — «Ну, тоді мені однаково, і нікого вже не врятувати…»
Така точилася розмова між ченцями-францисканцями і жінкою, яку наче сам нечистий склав із різних частин, а тоді пустив межи люди. Завширшки як невеликий казан для ракії, а на її тілі кожна з жіночих гір та долин на те й створена, щоб ображати погляди тих, які присяглися до смертної години залишатися чистими й вірними Богу. Ще й прийшла в час, коли без угаву говорилося про те, що Висока Порта покинула Боснію напризволяще, і з дня на день війська австрійського імператора перейдуть Саву і рушать на Сараєво. Ніколи ще в мусульманських очах не було стільки мороку й ненависті, і ніколи ще не доводилось аж так пильнувати, щоб не розізлити їх. І чи можна уявити щось гірше, ніж якщо вони дізнаються, чи пронюхають і відчують, що Рейхана в монастирі.
Від Крешевського монастиря тоді навіть згадки не залишиться, але й це, і те, що голови монахів можуть по моріжку покотитися, не було достатнім приводом витурити її. Тож брати почали розпитувати спочатку, охоплені ще більшим страхом: нащо ти прийшла, чи знаєш, куди прийшла, і чи спадало тобі на думку, що буде, коли твої дізнаються. А вона знай повторює: їй пороблено, і вона не може більше терпіти.
Наближалася північ, коли нарешті з’явився брат Яків Дурмо. Забрьоханий і подряпаний, замість сутани — лахміття, в одній руці сокирка, в іншій ніж. Якби було інакше, усі б здивувалися. Одного разу, коли він повернувся таким же, як пішов з монастиря, брат Серафін запитав його з удаваною тривогою: «Ти що, женитися зібрався?» — «Ні, нащо мені женитися», — відповів той, і оком не змигнувши. Завжди було краще ні про що брата Якова не питати — він був як той павук, що полює в чужій павутині.
Гадаєте, здивувався, побачивши жінку, та ще й мусульманську жінку, яка сидить посеред монастиря біля вогню і гріє руки? Аж ніяк, він і собі підійшов погрітися. Ні її ні про що не запитав, ні в нас не звідав, що Рейхана тут робить. Затримався хвилин на десять, а тоді пішов у свою келію. Щоб надолужити згаяні молитви, як сказав би покійний брат Симо.
А жінку братú просили й молили, обіцяючи зняти закляття і самому Господу Богу за неї словечко замовити, тільки хай вона піде спати на сінник. Спершу вона впиралася, мовляв, хоче ночувати коло вогню. Поступилася лише після того, як брат Серафін сказав їй, що ченці перестають бути ченцями, коли заночують під одним дахом із жінкою. Втратять свою духовну силу, а якщо це станеться — значить, Рейхана даремно приходила, вроки з неї зняти не зможуть.
Коли вона нарешті вийшла, брат Шишко замкнув монастирські ворота на засув і пообіцяв, що не відчинятиме цілий місяць, навіть якщо прибуде мексиканський імператор. Брати позасинали в мирі Божому, не здогадуючись, що це їм ще добра випала ніч проти наступних.
Коли на світанку брат Яків Дурмо не з’явився в каплиці, не з’явився й після цього на сніданку, всі спершу подумали, що він вийшов з монастиря раніше, ніж зазвичай. Але як це можливо, якщо ворота замкнені так само, як учора їх залишив брат Шишко? Тоді подумали, чи не відійшов, бува, уві сні, — інакше б повідомив, що захворів, — тож брат Серафін та брат Ілія побігли до його келії.
Було вже по дев’ятій годині, якраз той час, коли найпрекрасніше сонце осяває келії у східному крилі монастиря, проганяючи з них усяке страждання й злобу. Першим, що ченці побачили в келії брата Якова, були дерев’яні сандалі. Скидаючи важкі черевики, брат Яків завжди ходив монастирем у тих сандалях. Казав, що побачив таке у Падуї. Тільки він бачив, і ніхто більше. Стояли оті сандалі біля ліжка так само, як він залишив їх уночі, незастелене ліжко зберігало обриси тіла того, хто на ньому спав, ряса на своєму місці, черевики на вікні, але брата Якова не було.
Посеред ліжка сидів птах, красивий, великий сокіл, і спостерігав за братами. Погляд мав як у людини, тільки трохи докірливий. Мовляв, як вам не соромно у чужі гнізда вриватися.
«Ото вже звір в людському тілі: тепер ще й птаха в монастир притягнув», — буркнув брат Серафін і махнув рукою, щоб прогнати приблуду. Але сокіл — нічого, тільки закліпав, як людина кліпає, коли їй махають перед очима. Чернець хотів був ухопити його за шию, а сокіл, замість дзьобнути його добряче, лишень схилив голову і здивувався. Достоту так, ніби хотів сказати: «Господь із нами, на що то від неробства зійшли Твої слуги, коли вже за шиї хапають і душити хочуть чесний люд». Брат Серафін завмер. «Ану ж, Іліє, чого стоїш, як пуста мидниця, зроби щось!» — «Не можу, брате милий, ти ж бачиш, як він на нас дивиться!» Вийшли обидва з келії брата Якова і залишили відчинене вікно, щоби птаха могла вилетіти,
