Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Вони стояли навпроти й дивились одне на одного. Годинами. І ніколи не доторкалися, ніколи жодного слова не промовили. Йому не було що сказати їй, та й вона не знала, що йому казати. Він був османський беґ, а вона чужинка, та ще й християнка. Та якби й не це — що в ті часи двоє закоханих могли казати одне одному? Слова прийшли значно пізніше, з багатством і комфортом. Раніше люди тільки мовчали й дивилися. Нескінченно довго.
Звісно, врешті-решт їх викрили, і містом розлетілася чутка, що Алі-паша спав із розуму й задивився на красуню-дубровчанку.
Та не було ненависті, якою містяни зазвичай відповідали на зраджені колективні прагнення й надії, — у людей наче камінь із серця впав. Добрі батьки були просто добрими, тож нічия любов не могла їх роздратувати, а лихим полегшало, бо Алія закохався не в сусідську дитину, не в конкурентку тобто, а в доньку Шимуна Іветича, що ніяк не міг стояти їм на перешкоді — бо, хай і ділив з ними те саме місто і тим самим повітрям дихав, та аж ніяк не був людиною з їхнього світу.
Звісно, і до Шимуна у свій час дійшла чутка про те, що Мара і Алі-паша цілими днями дивляться одне на одного. Він думав, що люди брешуть і обмовляють від нічого робити. Обмови не мають сенсу, якщо вони не є геть безглуздими. Мару ні про що не розпитував, дружині Вінці теж нічого не казав. Якщо йому зрідка й спадало на думку, що в людських балачках могла бути дещиця правди, Шимун знав, що ні від розпитувань, ні від нотацій у таких справах немає великої користі. Буде так, як має бути, тож і тут людина нічого не змінить.
На восьму весну Алі-паша проїхав містом один тільки раз. Та й то лише тому, що мусив дістатись обійстя Шимуна Іветича. Той відчинив йому ворота, впустив його в дім, а величний кінь чотири години спокійно стояв посеред подвір’я і звисока поглядав на людей, що визирали з кожного кутка, гуртувались і зацікавлено перешіптувалися: про що там розмовляють у Шимуновому домі? Вже й вечір спадав, коли Алі-паша нарешті вийшов у двір. Вперше люди побачили його похмурим, він ні на кого не глянув, ні з ким не привітався, лише скочив на свого коня і поїхав геть із Біхача.
Шимун Іветич не віддав Алії своєї доньки. Проте й не відмовив йому. Сказав, щоб той сам запитав Мару, і якщо вона схоче — батько відпустить її з гідним посагом. «Як же я питатиму, коли ми досі ані словом не перемовилися?» — запитав Алі-паша. «Не знаю, — відповів Шимун, — але інакше не буде». Тож Алія пішов до покою красуні Мари, вони знову дивились одне на одного, а язика йому наче вузлом зав’язало.
І тоді вона нарешті заговорила: «Якщо заміж мене хочеш покликати — не піду. А якщо з іншою оженишся — отруюся». — «Чому?» — запитав він. «Бо так», — мовила вона. «Чому?» — перепитав ще раз. «Бо так», — відповіла знову.
І то було все. Якийсь час вони ще дивились одне на одного в тиші, а тоді Алі-паша пішов. Більше вони не бачилися, та завжди знали одне про одного. Як знали? Та ну тебе з твоїми питаннями! Прекрасно знали, як закохані знають одне про одного. Ось як знали. Можна сказати, що і Мара, і Алія ні про що в житті не знали так багато, як одне про одного. А якби лишилися разом, якби хоч раз обійнялися, значно менше знали б одне про одного в житті. Одних обіймів було би досить, щоб Мара здалася, зламалася і пішла за Алію. Хтозна, як би їй з Алією жилося, чи кохав би він її завжди так само, як без жодного дотику кохав. Ніколи не вгадаєш, на кого людина в шлюбі перетвориться. Одні стають кращими, ніж були, інші робляться найгіршими з найгірших. Тут немає жодних правил. Розтає в людині бажання, мов кубик льоду, що падає офіціантові з таці і дзенькає по підлозі тераси. Ще кілька секунд існує, а потім перетворюється на воду й на ніщо.
Але й він знав, що треба лише обійняти її — і все буде вирішено. Красуня Мара належатиме йому. Чому не зробив цього? Тому що був беґом у той час, коли це таки дещо означало. А може, й тому, що хотів мати Мару, тільки якщо віддасться йому отака. Отака, якою бачив її, коли звіддалік дивився. Це велика різниця: дивитися на щось іздаля і тримати це в руках. Усе, що тримаєш в руках, стає частиною тебе. Ні кращим, ні гіршим, але тим самим, чим є ти. А Мара для Алії була чимось більшим і значно важливішим, ніж сам він для себе.
Між ними двома було дещо більше за будь-яку з наших любовей. Те, про існування чого ми здавна знаємо, те, без чого маленькі життя не мали би особливого сенсу. Подібно до неба в нас над головою. Уяви, що неба немає і коли дивишся вгору — там лише провалля й нічого більше! Жити було б неможливо. Еге ж, Мара і Алія — як оте небо. Вона за нього піти не схотіла, але вбила б себе, якби він пішов за іншу. Та клятва була більша за життя. Тому так довго про неї й говорять, тому легенда про Алі-пашу й красуню Мару передається з покоління в покоління, і тому над нею пролито більше сліз, ніж над усіма боснійськими нещастями вкупі.
Так плачеш лише над тим, чого недостойний, що більше за тебе, але чого сподіваєшся, як невіруючі сподіваються осягнути Бога. Їхній Бог більший за Бога віруючих. Міцніша його сила і ясніший його престол. Тому Бог любить невіруючих. І тому тужливе прагнення більше за віру.
Є сотня дрібних приземлених причин, із яких красуня Мара могла відмовити Алі-паші. Добре знаю, що більшість із них уже спала тобі на думку, і ти ладен розпитувати мене про це. Та не треба, прошу! Бо за твої причини я й ламаного шеляга не дам. Вони ображають мене як людину. Ображають історію, з якої я створений. Всі люди створені з якихось історій. Більшість — із героїчних. Тому більшість і зла. Моя історія й історія моїх людей — не героїчна,
