Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Чоловік дивився й нетямився, на півдорозі між люттю і великим страхом, і ще з маленькою підозрою про знущання. Одначе ті двоє були серйозними, як ніколи. «Брате, хочеш трохи хліба?» — запитав брат Ілія. «Ні, дякую, але я б зайшов», — сказав чоловік, а вони двоє трохи відсторонилися.
Але брат Серафін одразу все знав і одразу впізнав у обшарпанці брата Якова. Зрештою, той і не міг сильно змінитися за чотири дні відсутності, та й раніше не був надто охайним і чистим, але братія так щиро повірила, що душа монаха переселилася в сокола, що його лице для них більше нічого не означало. Мусили знову звикнути до нього, а це потребувало такого ж зусилля душі й розуму, як і звикання до перетворення людини на птаха.
Попри все інше, їхня віра була глибока й щира. Світлому Батькові навернулися б сльози на очі, якби їх побачив, думав брат Серафін згодом, а гнів усе не відпускав його.
Брат Яків Дурмо спершу не хотів розповідати, де був, та коли його притиснули й пригрозили, мовляв, цей монастир — не його дідизна, і може так статися, що на ворота крешевського монастиря йому завжди доведеться зовні дивитися, він зізнався, що пішов з тією жінкою. «Я згрішив, — казав тоді, — згрішив страшно, страшніше й бути не може». — «Знову брешеш, тебе жінка не втягнула б у халепу, та й вона не за твоєю міркою скроєна: утричі за тебе ширша й більша», — відповів йому брат Серафін. І тоді Яків розповів те, що лишилося б занотованим у літописі, якби наступного року добре родила пшениця і миші не мусили потім гризти папір. Ось як брат Яків пояснював свою відсутність — оповідь із його голосу:
«Десь над ранок, уже було й третю пробило, і четверта наближалася, зачув я голоси під вікном. Один голос був людський, жіночий, а інший — пташиний. Вони сперечалися й лаялися, як зовиці перед весіллям, через що — не розібрати, але відчувалося, що вони вже довго це роблять і явно не вперше. Таке легко вгадати. Коли люди ціле життя ненавидять одне одного, але Бог, доля чи одне миро, яким мазані, не дають їм розлучитися бодай на день, тоді з їхньої ненависті постає якийсь вищий порядок. Перебивають одне одного, та завжди відомо, чия черга лаятись і лихословити, видряпують одне одному очі, але завжди про це попереджають, жбурляють одне в одного мисками й товкачами, — якщо товкачі траплять під руку, — але завжди так, щоб інший зумів ухилитися. Такий порядок існує і серед тварин. Коли вовк накидається на вовчицю, щоб їй горлянку перегризти, чи коли сільські пси один одного за хребет хапають, здається, жодне не виживе, а у висліді нікому нічого не стається. У протилежних кінцях лігва кожен зализує свої рани, але так близько одне коло одного, що їхні хвости дотикаються — і всі знають, що інакше й бути не може.
Слухав я їх отак, сон мені пішов з очей, туман у голові розвіявся, наче й не спав я зовсім. І все думав, що ж таке з тією жінкою, що не говорить людською мовою. Знаю, що не німа вона, бо якби була німа — втекла би од неї птаха. Мабуть, їй від тривалих розмов слова з язика повтікали, то й устав перевірити. Коли ж бачу: під вікном жінка, на ній м’яса — на двох богатирів, руками махає, розчервонілась уся, ось-ось лусне, а навколо неї сокіл літає і в лице їй кидається. Красивий, великий птах, видно, що не надголодь жив. Та все одно його щось невимовно мучить, коли отак та ще й довго з жінкою розмовляє.
Я сказав: “А чи не можна тихіше, слуги Божі через вас не виспляться”. Тільки щоб побачити, чи справді жінка забула людську мову, і приперчити жартом їхню сварку; вона ж підняла голову, мало не спалила мене очима, замахнулася і вдарила птаха, сокіл відскочив і замовк. Бачить, що не до нього.
Тоді вона мені й каже, щоб я не клеїв дурня, ми біля вогню разом грілися, звати її Рейхана, і що монастиреві вона спокою не дасть, поки не звільнимо її від пташиного закляття. Чому саме ми, чому вона до ходжі не піде? Ходила, каже, і він сказав, що нічим не може тут допомогти, бо в нього нічого не записано проти пташиних заклять і чарів, але монахи могли би щось знати, бо в їхніх книгах багато різного непотребу. Ти глянь на того ходжу, ото вже не дурний: і клопоту на свою голову здихався, і християнство очорнив.
“Ну ж бо, спустися, — покликала вона, — і я розкажу тобі, як усе було”. Я відповів: “Як це я спущуся в таку пору — що інші ченці подумають”. — “Спускайся, — каже тоді, — бо якщо я піду тебе спускати, сам уже назад не вилізеш”. Ну й що ти будеш робити — спустився. Крізь вікно, як же іще. Так, рясу забув, але вона мені й не знадобилася б.
Стала вона переді мною, ніби копиця сіна, став і сокіл поруч, трохи більший за курку, а красивий такий, якою людина ніколи не зможе бути. Стали собі, а ти, Якове, розсуди!
“Добре, — сказав я, — послухаю, як усе було. Тільки не думай брехати, щоб потім твій агбаб мені очі не повидирав!” І Рейхана все мені розповіла.
Казала, що як виповнилося їй п’ятнадцять, вона була найліпшою дівчиною в своєму селі, та й у сусідніх трьох не було вродливішої. На горі Бєлашниці, доки око сягає, у родинах Брутусів, Хорватів і Крджалій не було жодної такої. Серце мліло за Рейханою в кожного, хто її бачив, чоловіки мчали додому — робити синів, яким би вона нареченою стала. Пропадала картопля в буртах, здихали корови у стайнях, вовки пробиралися в овечі загони, але чоловікам було байдуже. Тривала довга ніч Рейханиної краси, і того року на Бєлашниці було зачато хлопчиків більше, ніж до і після того.
Та позаяк краса й розважливість не ходять разом, а дівчина в такому віці не знає спокою, Рейхана була просто нестримною. Втікала з дому, спала в снігу, грілася у ведмежих барлогах, запускала
