Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Одного дня навідати рідню в Біхачі приїхав требинський беґ, молодий ґазія Алі-паша. Високий, вродливий, достоту як ті герої в народних піснях, проїхав Алія через усе місто на рудому коні, на дивовижному створінні, якого тутешній люд, звиклий жити й працювати поміж миршавих, шишкуватих і сумнооких боснійських шкап, навіть уявити собі не міг. Кінь паші справив такий ефект, як коли б сьогодні хтось проїхався Біхачем на «феррарі». З тією відмінністю, що «феррарі» не дивився б на нас звисока, а рудий кінь саме так і розглядав народ, повз який проїздив — згори вниз. Ніби знав, наскільки він кращий і цінніший за цих людей. Може, і справді знав. Людина не має ані найменшого уявлення про те, що тварини розуміють і відчувають.
Ти ось тепер думаєш, що я собі просто так, знічев’я, аби лиш подовжити історію й полоскотати тобі нерви, згадую, як кінь Алі-паші роздивлявся містян? Бач, тут ти й помилився. Якби кінь дивився інакше, цієї історії могло б і не бути. Власне, не було жодного, хто б не зауважив різниці між конем і його господарем і хто тієї різниці не визнав би господаревою чеснотою. Алія був усміхнений і, як нині сказали б, природний, вітався з кожним, чий погляд зустрічав, і відповідав кожному, хто з ним вітався. А коли зауважував, що хтось криво дивиться на нього, знічувався, як і годиться нітитись прийшлому перед неприязню хазяїв.
Одним словом, погляд Алії був на одному рівні з поглядами людей, яких він минав. Цього не помітили б, якби не кінь, що й землі під собою не бачив. І не поширилася б містом історія про беґа, що з висоти вершника вміє бути рівним кожній людині. А коли ти рівний людям — тоді ти більший за себе самого.
У такого Алію в одну мить закохалося все жіноцтво Біхача. Були, мабуть, і чоловіки, що теж закохалися, тільки вони в тім не зізнавались. За ті сім днів, що Алі-паша залишався у Біхачі, місто пережило таке, чого не пам’ятала його історія. Похмурі й важкі обличчя проясніли перед чоловічою красою, всі почали звертати увагу на своє ранкове вбрання, чи чисті їхні сорочки, чи гарно підголені бороди, а жінки під укривалами почали так виблискувати очима, аж здавалося — наближається гроза. У певному сенсі, гроза й прийшла. Ось тільки ніхто її лихим словом не згадає, хоч за останні сто років через цю грозу пролилося більше сліз, ніж через усі трагедії, що Боснію спіткали. Але не всі сльози від горя. Є й такі, що їх проливають лише щасливі очі.
За звичаєм ґазія мав прогарцювати містом верхи у день свого прибуття. Щоб народ знав, хто приїхав. Щоб отерпли зі страху ті, хто має причини боятися. А злостивці й люди без причин для боязні щоб тішилися їхнім страхом. Але ніхто не мав причин боятися Алії. Тож ніхто дуже й не здивувався, коли він і наступного дня проїхав містом. Та коли він і на третій день з’явився верхи, люди почали мізкувати, що ж за цим стоїть. На четвертий день збагнули, що світлий Алі-паша нагледів якусь красуню серед місцевих. Бо інакше навіщо б йому їздити містом і з усіма людьми сердечно вітатися? Коли кажу «сердечно», то й маю на увазі — сердечно. Так, як вітаються й дивляться тільки ті, кому серце прояснює погляд і затьмарює розум.
Ох, скільки було в місті батьків, які тієї ночі ніяк не могли заснути, які благали Великого Аллага, щоб саме їхня донька була обраницею Алії! Добрі молилися з упевненості, що Алі-паша ласкавий, як сама душа, а злі й жадібні зверталися до Аллага, бо знали, що Алі-паша багатий. Таким здавалося, що йому належить уся Герцеґовина, ще й чверть Боснії, і що, породичавшись із ним, вони самі перетворяться на беґів та ґазій. Думали, що через доньчину красу й багатство Алі-паші їм печені перепілки самі до рота полетять. А ще вони знічев’я всім сусідам, із якими ворогували, постинають голови дамаською шаблею.
Та даремні були молитви і злих, і добрих. Алія закохався у ту єдину, що навіть не глянула на нього, єдину, чий батько спокійно спав щоночі, в єдину, в яку не можна було закохуватися. Красуні Марі тоді ще й одинадцяти не виповнилося, і вона не вміла зауважувати змін у чоловічих поглядах. Роздивлялася ґазію на коні так, як ведмідь роздивляється захід сонця. Бачила красу, та не усвідомлювала її сенсу. І їй навіть на думку не спадало, що ця краса може їй належати. Наступної весни Алія знову сім разів проїхав центром Біхача. Знову місто сяяло, знову не могли спати батьки. Але цього разу не спали тільки лихі. Добрі знали, що Алія не закохався ні в кого з їхніх доньок, і легко змирилися з цим. Добра людина ніколи не побиватиметься над згаяною можливістю. Щастя не треба прикликати, йому треба віддатися. Як тихій ріці без порогів. Ті, що прикликали щастя, завжди здобували біду замість нього. Потопали, як Бог свят, а всі тільки приказували: як же так, як можна було втопитися в такій ріці, тим паче найкращим плавцям. Так воно було в ті часи, та й донині нічого не змінилося.
Сім років поспіль Алі-паша щовесни приїздив у Біхач і сім днів поспіль проїжджав містом верхи. Тим часом міські дівчата виходили заміж, підростали нові, а любовний туск усе прибував, як прибуває море, коли в нього починає впадати нова велика ріка. Неможливо це, бо не може так статися, щоб на світі з’явилася ріка, якої не було. У природи свій чіткий порядок, а от серед людей порядку нема. Ти зараз думаєш, що людський безлад — це злість, різанина й війна? Де там! Усе це існує і поміж скель, і серед каміння. Всяке зло — частина природного порядку. Єдиний справжній безлад — у коханні. Алі-паша ж, як ти вже знаєш добрих півгодини, смертельно закохався у
