Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Отак вона дерлась одного разу по скелях і саме хотіла з однієї перебратись на іншу, взялася рукою за камінь, коли це щось ухопило її за мізинця. Як ухопило, так і відгризло його. Побачила вона, як струмує кров, подумала, що ні принци, ні молоді муедзини вже не схочуть її такої, і зродився у ній великий гнів. Отой, коли людська душа стискається в найменшу зернину, у спалах сонця, гостріший від шаблі.
Вона подивилася, хто це зробив, і побачила сокола з трьома соколятами. Соколиці не було. І як глянула на них — так і запалало гніздо. Даремно сокіл кружляв над своїми дітьми. Не було їм спасіння. Вони згоріли в найбільшій тузі, в отій, коли діти вмирають, гадаючи, що всемогутні батьки не хочуть їм допомогти. Між Ісусом на хресті й соколятами, чи й найменшою мурашкою, яка знає, хто її батько, а хто мати, немає ніякої різниці. Ти залишаєшся дитиною, поки не збагнеш, що твій батько безсилий. Коли переживеш це чи збагнеш — сам стаєш батьком комусь чи чомусь.
Як Рейхана збагнула, що сокіл прокляв її, — сама не знає, але збагнула це одразу ж. Вона повернулася додому і ніколи більше не швендяла по Бєлашниці, палець загоївся, і майже не видно було, що його нема, але від того дня вона почала втрачати красу. Спершу погладшала, груди в неї виросли, ніби постійно народжувала, стегна стали широкими, а голос — грубим. Ніс зробився як велика картоплина, вуха — як у чоловіка, все тіло волоссям поросло, а насамкінець почала рости ще й борода. Смерділа вона, як сучка в тічці, лилося з неї на всі боки, і вже навіть найрідніїпі родичі тікали від неї.
Як той, хто через усі гори ніс на плечах жертовного барана і по трьох днях шляху кинув його господареві під ноги, так пітніла й смерділа нещасна Рейхана.
А тоді, після всього, що з нею трапилося, після того, як стало ясно, що заміж її не візьме навіть найгірший злидень, сокіл уперше прилетів до її будинку. Тоді й почалася розмова, яка триває ось уже три роки, у якій вона не навчилася пташиної мови, але вивчила пташині прокльони, лайки й лихі побажання.
Так вона й прийшла в Крешевський монастир, щоб ми звільнили її від прокляття, а сокола вмовили пробачити їй.
“Важке завдання, — відказав я їй, — важке навіть для великого Бога, якщо не віриш, що тваринний світ живе за тими ж законами й правилами, що й світ людський”. — “Вірю і в це”, — мовила вона. Я ж нічого, мовчав і думав, що не моя то справа — визначати, чи вірить хтось, мені годиться чинити так, ніби вірять усі, а Рейхана швидко зможе свою віру зміряти, бо ні Бога, ні його відчайдушних дітей — тих, що літають, як і тих, що тільки ходять, — неможливо обдурити в їхньому горі.
Сокіл залишився підмінити мене в монастирі, пообіцяв, що все буде достоту так, наче я на місці, — мої брати й не помітять різниці, а я нехай вчиню, як годиться по справедливості. І якщо є на світі справедливість, а жінка справді щиро вірить, він їй пробачить.
Так ми з Рейханою вирушили на Бєлашницю. Я звелів, щоб відвела мене на ту саму скелю, де вона поглядом підпалила гніздо сокола. Якщо не пам’ятає, хай спробує пригадати, перш ніж ми прийдемо, бо жодної користі не буде, якщо вона мене до іншої скелі приведе. Вона відповіла, що знає і не треба багато думати, бо ту скелю вона ніколи б не сплутала з жодною іншою. Та й як би забула місце, де соколу горя завдала. Такі речі, навіть якщо не врізаються в пам’ять, запам’ятовуються душею. Небагато є на землі людей, які б, кривду вчинивши, забули де, кому і як. Бог так влаштував, щоб це не забувалося.
Два дні знадобилося нам, щоб дійти до тієї скелі, і ще один — щоб на неї видертися. На сірому камені не лишилося і сліду, що колись тут було гніздо. Я спитав, чи знає вона, з чого і як це гніздо було зроблене. Знає, сказала, бачила сотню таких. “То й добре, — кажу, — походи собі довкола, пошукай гілочок, замішуй багно зі своєю слиною, а як забракне слини, то згодиться й піт із-під пахви. Тут я тобі допомогти не зможу, бо гніздо мусить пахнути тобою і кожна гілочка має бути твоєю рукою принесена”.
Поки я викурив дві люльки тютюну, гніздо вже було готове. Ми спустилися швидше, ніж піднялися, вона пішла у свій бік, у своє село, а я — ось, перед вами стою, брати-монахи. Самі розсудіть, що і як, чи повірите, що я вас від великої біди визволив і добру справу зробив, чи подумаєте, що я схибнувся. Чого мені не смієте вголос сказати, ні позаочі колись про це шепотітися, — що я згрішив і впав у блуд. Бо про це я вам уже збрехав, а ви мені не повірили, хоча мені було б миліше, якби вважали мене грішником, а не дурнем».
Коли брат Яків Дурмо завершив свою сповідь, усі погляди звернулися до брата Серафіна. Мовляв, зараз він повинен вирішити, до того, як увечері з подорожі повернеться настоятель. А той мовчав: назбиралося в ньому муки на десять життів наперед, і не знав, що гірше. Чи те, що почув щойно, чи те, чого від нього очікують, чи те, що тільки може статися, коли настоятель повернеться.
«Де те пташисько? Приведіть мені пташиська!» — крикнув він, і братія розбіглася монастирем, шукаючи сокола. Тільки брат Яків лишився сидіти. Усміхався сумно й дивився братові Серафіну прямо в очі. «Немає сокола, він додому пішов. Тепер уже має де тужити».
Сказавши це, брат Яків розридався. Затулив лице долонями, а
