Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

Тобі цікаво, чому Шимун Іветич не хотів дати Алі-паші руку своєї доньки? Ось тепер би ти кружним шляхом дійшов до того, щоб я визнав сотню твоїх дрібних приземлених причин. Ти б мав і сам зрозуміти з історії, чому він не міг цього зробити. Якщо не зрозумів, тут не винні ні я, ні моя історія. Всі, хто її знають, розуміють мотиви Шимуна, але ніхто не буде їх тобі пояснювати. Бо це та частина історії, що має сенс, доки її не поясниш. Якщо ж поясниш — чари зникають. І я б тобі теж міг сказати зараз: «Якщо мене до шлюбу кличеш — не піду за тебе, як сам оженишся — отруюся». Ось тепер і думай, що я тобі хотів цим сказати.

Коли отак розглядаю своє життя, в ретроспективі, бо тільки в ретроспективі й можливо життя розглядати, повсякчас мені здається, що я був би щасливіший, якби вчинив так, як і красуня Мара. Принаймні про мене розповідали б і тоді, коли вже не буде мене на світі. І нічого не втратив би, жодної радості. Якщо й траплялася мені радість, то завжди закінчувалася сумно. Ми мертві, брате, мертвіші й бути не можемо.

Я теж ніколи не одружувався; тому, може, ця історія зачіпає мене більше за будь-кого іншого. Був би на двадцять років молодший, не став би ці речі пов’язувати. Або не зізнався б тобі, що пов’язую. Побоявся б. А тепер я вже застарий для всіх страхів. Особливо для страхів, що стосуються мене й моєї репутації. Спитаєш, якої репутації? Е, того я тобі теж не скажу! Але не тому, що боюся зіпсувати історію, а тому, що це знання тобі не потрібне. Тепер уже нікому, навіть мені самому, не важливо, чому я ніколи не одружився. Скажу тільки, що мотиви мої не такі величні, як у Мари. Вони значно дрібніші, і нема в них жодної моєї заслуги. Просто я такий вродився. Чи таким життя зробило. Щодо цього є різні теорії. Щодо чого? Та щодо того, чоловіче Божий. Коли б ти краще слухав і менше питав, може, збагнув би, про що я говорю.

Колись давно, здається, в середньовіччі, існувала найстрашніша й найтужливіша з усіх любовей. Втілювалася вона між лицарем і дамою. Вони жили разом, спали в одному ліжку, але ніколи не торкались одне одного. Посеред ліжка між ними лежав меч. Той меч був межею, яку не вільно перетинати. Мав меч і власне ім’я. Звався він Асаґ.

Лежав із його лівого і її правого боку, щоб ті боки ніколи не дотулилися.

Давно вже я чув і цю історію теж, але й дотепер не зрозумів її. І нині не зрозумію. Нащо так робили, якщо не мусили? Ну ж бо, скажи мені, ти все знаєш! От бачиш — у моєму житті було дещо схоже на той меч, що не було моїм вибором. Тому я й щасливий, що жили колись Мара і Алія. Вони мали вибір, а ти здохни, якщо не знаєш, чому Мара обрала саме те, що обрала. Здохни, якщо думаєш, що то був Асаґ.

Зулум

Ім’я брата Якова Дурма завжди якось оминали в літописах Крешевського монастиря. Та все ж не можна стверджувати, ніби його не згадували, коли слід, або що, не дай Боже, превелебні літописці через нього фальшували списки наших братів. Ні, ім’я брата Якова Дурма записували, як і будь-яке інше, а потім випадково перевертався каламар — монастирський кіт винюхував солонину там, де її нема, — і непоправно заплямовував сторінку з іменем брата Якова, були й такі випадки, коли миші згризали саме ті сторінки, на яких описувалося, щó цей монах упродовж своїх монастирських років робив, у які халепи потрапляв і за якими чудесами треба було б запам’ятати його добру душу.

Якщо десь у сувоях і монастирських книгах і нині видно чорнильну пляму, якщо десь вицвіло написане, якщо папір де-не-де погризений чи зотлів, під кожним слідом котячої лапи посеред написаного безумовно ховається ім’я брата Якова Дурма.

Була рання весна, сніг іще не до кінця розтанув, коли одного суботнього надвечір’я хтось постукав у ворота монастиря. Брат Шишко, що завжди був найлегший на підйом, відчинив і побачив перед ворітьми жінку, таку тілисту, вбрану по-турецькому. Навіть не встиг запитати, чого вона хоче і яка біда привела її в такий час до оселі Господніх слуг, а вона вже опинилася посеред покою і миттю наблизилися до вогню, всілася на Шишковому триногому табуреті, гріла руки і все повторювала: «Уф, бідна я, мамочки мої, ой, Боже милий». Братові Серафіму і братові Ілії в ту мить стало холодно, хоч вони долонями майже торкалися вогню. Брат Шишко роззявив рота і завмер, стоячи посеред покою, ніби знову повернувся той француз, якому ми позували для дагеротипії. Але ніякий це не француз був, а мусульманка. Справжнісінька, ще й, здається, несповна розуму.

І ніколи, правду кажучи, не вдалося дізнатися, була Рейхана божевільна чи просто тішилася страхом приголомшених ченців. Але що в час, коли руйнувались імперії, в нашому монастирі більше розмов було про Рейхану, ніж про вбитих правителів і близьку війну — то свята правда.

Проте брата Якова не було в монастирі, коли вона з’явилася, і нікого не дивувало, що його нема. Дивно було б, якби він повернувся додому до глупої ночі, і ще дивніше було б, якби він з монастиря не здимів, щойно розвидниться. Таким він був, і до такого всі й звикли. Настоятель давно вже опустив руки і припинив погрожувати йому засланням. Та й, зрештою, куди, в яку дупу світу могли заслати брата Якова, тим його не ощаслививши. Одного разу хтось із братів казав, що найгіршою карою цьому дикунові було б, якби відправили його назад до Рима, бо в Римі самі тільки люди і часом який голуб пролетить. Немає вовків, ведмедів, лисиць, а найкраще — що навіть рисей нема! У Римі наш брат Яків сконав би од самоти або почав би сам до себе вити, ревти і гарчати, бо не мав би більше достойного співбесідника.

Нащо його прислали до