За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Смикаю головою в бік ліфтів і бачу, як двері повільно зачиняються. Кривлячись, ставлю кий до стіни й кидаюся до сходів, доки Вілл рве в протилежному напрямку, назад на наш поверх.

Крок за кроком я деруся сходами, і мої руки й ноги починають палати, коли я волочу своє тіло на п’ятий поверх. Підтягнувши концентратор на плечі, прямую крізь порожній коридор. Мої ноги гучно тьопають по підлозі, дихаю несамовитими ривками.

Це зовсім кепсько. Барб мене вб’є. Ну, спочатку Вілла, а потім точно мене.

Мої легені наче вогнем горять, і я всім тілом навалююся на двері з витисненою на них великою червоною цифрою п’ять — перед очима проступає західний вхід до ВНІТ. Намагаюся втягнути скільки зможу повітря, відчайдушно кашляю, відкриваючи кнопкову панель — руки так сильно трусяться, що не можу набрати цифри.

Мене впіймають. Надто пізно.

Перехоплюю праву руку лівою, аби достатньо вгамувати її, щоб набрати 6428. ВНІТ. Двері з клацанням відчиняються, і я кидаюся на порожню канапу. Голова йде обертом. Заплющую очі, вдаючи, що сплю.

Секунди не минає, як двері східного входу ривком відчиняються, і я чую кроки, а тоді — запах парфумів Барб, яка зупиняється просто наді мною. Мої груди палають, і я намагаюсь опанувати свій подих, докладаючи несамовитих зусиль, щоб бути зовні спокійною, коли тіло прагне повітря.

Відчуваю, як мене накривають ковдрою, а потім чую, як її кроки повільно віддаляються. Двері східного входу відчиняються й зачиняються за нею.

Я сідаю прямо, відкашлюючись, і на очі навертаються сльози — сліпучий біль пронизує мені груди й усе тіло. Біль потроху стихає, зір прояснюється, бо тіло дістає необхідне йому повітря. Рівень полегшення, яке я зараз відчуваю, можна порівняти хіба що з рівнем адреналіну, який циркулює в моєму тілі.

Дістаю телефон і надсилаю Віллу смайлик з піднятим великим пальцем. За півсекунди він відповідає: «ПОВІРИТИ НЕ МОЖУ, ЩО МИ НЕ ВПІЙМАЛИСЬ».

Зі сміхом опускаюся на теплу канапу, хоча моє серце після цієї бурхливої ночі досі ширяє десь у милях над лікарнею.

У двері стукають, і я ривком прокидаюся зі своєї дрімоти в незручній позі в жахливому зеленому кріслі біля вікна. Сонно потираю очі, беру телефон, мружусь на екран. Уже перша година, що пояснює три мільйони повідомлень від Каміли, Мії та По з питаннями, як усе пройшло минулої ночі.

Минулої ночі.

Від думки про це я всміхаюся, відчуваючи, як мене накриває хвилею щастя. Уставши, човгаю до дверей і відчиняю їх, збентежена, бо за ними нікого немає. Дивно. Тоді я дивлюся вниз і бачу на підлозі молочний коктейль із кафетерію, а під ним записку.

Нахилившись, підбираю їх і з усмішкою читаю:

«По каже, ти любиш шоколадний. Ванільний явно смакує краще, але я не зважатиму, бо люблю тебе».

Навіть не полінувався намалювати карикатурний п’єдестал, на якому ріжок ванільного морозива здобуває золоту медаль, перемагаючи шоколадне й полуничне.

Зі сміхом я видивляюсь у коридор і бачу Вілла під дверима його палати, в масці й рукавичках. Він опускає маску й корчить гримасу, коли з-за рогу з’являється Барб. Підморгнувши мені, відчиняє двері до себе й хутко зникає в кімнаті, доки вона не помітила його.

Ховаю молочний коктейль і записку за спиною, почепивши на обличчя широку усмішку.

— Доброго ранку, Барб!

Вона відриває очі від медичної картки пацієнта й з підозрою дивиться на мене.

— Уже день.

Я киваю, повільно відступаючи в палату.

— Так, звісно. День.

Роблю жест вільною рукою.

— З усім цим снігом, знаєш, важко зрозуміти… яка зараз пора доби.

Я закочую очі й зачиняю двері, доки не бовкнула ще більшої дурниці.

Решту дня ми поводимось тихо й сумирно, щоб не збурювати в Барб нових підозр. Навіть не ризикуємо спілкуватися скайпом чи надсилати повідомлення. Я влаштовую велику виставу з перестановками у своєму візку для ліків, таємно підсовуючи записки під двері Віллу щоразу, як виходжу в коридор поповнити запаси.

Вілл із десяток разів вирушає до торговельного автомата, і його відповіді надходять із кожним новим пакетом чипсів чи шоколадним батончиком.

«Коли побачення номер два?» — пише він, і я всміхаюся, кидаючи погляд у записник, у те, над чим працювала цілий день.

Мій план його завтрашнього дня народження.

Розділ 20

Вілл

Я сонно дивлюся з краю ліжка, як мати сперечається з докторкою Гемід. Наче крики про це якось допоможуть змінити результати моїх аналізів. Жодних змін від цевафломаліну немає.

Не найкращий подарунок до дня народження.

— Може, негативна взаємодія лікарських препаратів? Щось, що не дає новим лікам діяти як треба? — з несамовитими очима випалює вона.

Докторка Гемід глибоко вдихає, хитаючи головою.

— Бактерія в легенях Вілла глибоко колонізувалася. Проникнення антибіотиків у тканини легень вимагає часу для будь-яких ліків.

Вона вказує на мою денну крапельницю цевафломаліну.

— Ці ліки не виняток.

Мати глибоко вдихає, вчепившись у край мого ліжка.

— Але якщо вони неефективні…

Тільки не знову. Я більше нікуди не поїду. Я встаю, обриваючи її на півслові.

— Годі! Все скінчено, мамо. Мені вже вісімнадцять, пам’ятаєш? Я більше не поїду ні до яких лікарень.

Вона обертається й дивиться на мене, і я бачу, що вона готова до цієї миті. Її очі сповнені гніву.

— Пробач, що псую тобі розвагу, намагаючись не дати тобі померти, Вілле! Найгірша мати року, так?

Докторка Гемід повільно задкує до дверей, розуміючи, що це сигнал забиратися. Я знов переводжу погляд на матір і гнівно зиркаю на неї.

— Ти ж знаєш, що для мене все скінчено, так? Ти лише все погіршуєш. Жодне лікування мене не врятує.

— Чудово! — випалює вона. — Припинимо лікування. Припинимо витрачати гроші. Припинимо боротись. І що тоді, Вілле? — вона розлючено дивиться на мене. — Ляжеш на тропічному пляжі, і нехай тебе приплив забере? Щось дурне та поетичне?

Вона впирає руки в стегна, хитаючи головою.

— Вибач, але я не в казці живу. Я живу в реальному світі, де люди розв’язують свої…

Її голос змовкає, і я роблю крок до неї, підіймаючи брови, закликаючи її договорити.

— Проблеми. Ну ж бо, мамо. Скажи це.

Це слово — вінець усього, чим я завжди для неї був.

Вона повільно видихає, і вперше за довгий час її погляд м’якшає.

— Ти не проблема, Вілле. Ти мій син.

— Тоді будь