Місто грішних душ - Ірина Кузьменко

Сабін здавалося, ця темрява навколо неї була гігантською, що наче вона — як метелик, яку не сьогодні-завтра ця пітьма поглине.

Коли прокидалася від тривожних снів, Сабін відчувала себе безпорадною. Роблячи перші самостійні кроки, ніби маленька дитина, яка тільки навчається ходити, вона відчувала біль. Утім терпіла. Розуміла, що рано чи пізно він мине.

Перед Лукою вона удавала, що добре себе почуває, але це лише була маска, яку вона вміло одягала, щоб не засмучувати брата. Однак Лука все бачив. І всіляко намагався підтримувати її. Навіть одного разу в лікарню, попри заборону, привіз песика Лорда. Сабін раділа зустрічі з пухнастим другом, ніби дитина.

Утім, попри маленькі радості, які надавали сил триматися, Сабін чула плітки в лікарні. І вони були лише про брата. Лука в пошуках стрільця, який поранив її, розворушив «осине гніздо» в місті. Перестрілки лунали містом і в день, і вночі. Це засмучувало й бентежило Сабін. Вона боялася, що рано чи пізно Лука може стати таким же самим безпорадним, як і вона. А її натомість не буде поряд із ним!

— Луко, прийми те, що жодна людина не в змозі контролювати все. І ти також. Злість, яку ти відчуваєш, не використовуй, як паливо для свого внутрішнього вогню. Вона спроможна роздмухати його до такої сили, яка знищить і тебе також. Не вимагай від себе дуже багато. Не варто собі докоряти! Я вже раніше говорила й знову повторюю: ти не винен у тому, що зі мною трапилося!

Лука, взявши руку сестри, поцілував її долоню й запитав:

— Коли ти стала такою дорослою?

Сабін знизала плечима й, стиснувши руку брата, прилягла на ліжко.

— У Серени вже другий день вимкнутий телефон. Останній раз, коли я з нею говорила, вона сказала, що приїде. Але так і не приїхала. Ти ж сам знаєш, який у неї суворий батько.

Лука відвернувся й кивнув.

— Я дізнаюся, як вона.

— Дякую, брате, — Сабін зітхнула й додала: — Учора приходили поліціянти. Я дала свідчення. Опісля прийшов прокурор Блек. Він сказав, що Серена не буде проходити свідком по справі. Я погодилася, адже не хочу втягувати подругу в наші родинні проблеми.

— Ти зробила все вірно, — опустивши голову, промовив Лука.

— Також не хочу виражати своє незадоволення, але я вже хочу додому.

Лука захитав головою. Сабін надула губи й додала:

— Тоді можеш, будь ласка, забрати охорону біля палати. Їм також потрібно відпочивати. І в них також є родини…

— Я їм плачу не за відпочинок, — перебивши, нахмурився Лука.

— Пацієнти скаржаться на присутність у лікарні охорони, — не вгамовувалася Сабін. — Деяких людей це лякає. І не потрібно засуджувати за їхні страхи.

— Я не можу зрозуміти, ти що, хочеш втекти звідси? — здвинув брови Лука.

Сабін не стримала смішок. Через секунду схопилася за живіт і зітхнула.

— Я не хочу, щоб у тебе ще через це були проблеми. Люди пліткують довкола…

— Люди постійно про щось пліткують, — відрізав Лука.

— Я розумію, чому охорона чергує біля палати та лікарні, тому що на це є причини. Спочатку невідомі люди мене викрали. Все, дякувати Богу, обійшлося. Але лише для мене, а не для моєї охорони. Опісля я отримала кулю в живіт. І розумію твоє хвилювання. Також знаю, що ти після пошуку нападника залишив у місті попіл. Утім, будь ласка, задля бажання вберегти мене, не стань тією людиною, в якого кількість ворогів та недругів буде постійно зростати.

Лука хмикнув і провів долонею по щетині. Сабін повільно піднялася на ліктях. Стримавши стогін через біль, дотягнулася до щоки брата й поцілувала.

— Є такі люди, які намагаються контролювати все та всіх довкола. Вони хочуть, щоб все було зрозуміло, впорядковано й під контролем. Якщо ж ні, то вони бояться, що втратять владу над життям. Ти один із таких людей, Луко.

Лука кивнув і промовив:

— Ти вірно говориш, маленька. Я весь час намагався контролювати свої емоції. Боявся, що можу втратити самовладання. І тоді інші зможуть запримітити мої слабкі місця й замасковані емоції. На жаль, це трапилося, Сабін.

— І твоїм слабким місцем виявилася я.

Сабін опустила голову й тихо додала:

— Вчора мені телефонувала матір. Вона не знає, що я в лікарні. Розмова відбулася… беземоційною і досить швидкою.

— Не засмучуйся!

— Я вже не засмучуюся. У мене є ти. І це найголовніше.

Лука, усміхнувшись куточками вуст, поцілував сестру у верхівку й вийшов із палати.

Протягом дня було надто спекотно. А під вечір небо вкрилось темними тяжкими хмарами. Здалеку почувся грім. І перші важкі краплини впали на розпарену землю. Дощ став сильнішим і своїми краплями почав вмивати все довкола. Лука опустив вікно, і в автівку увірвалися вітер й дощове повітря. На небі спалахнула яскрава блискавиця. А за нею пролунав гучний грім, і здавалося, що небо розколюється навпіл.

Дверцята машини відчинилися, і поряд із Лукою присів Езра Крістелла. Чоловіки потиснули один одному руки, і Крістелла пробурмотів: