Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Вулиці поглибшали, ніби з них зняли заслонки, якими ЇХ старанно прикривали вдень, щоб не лякати перехожих, Шсяць стояв у нас за плечима, підсовуючи нам власні тіні під Ноги. На бруку в кілька прошарків лежали плями від ліхтарів і Місяця, але ніші, брами й закутки в будинках відсвічувалися Ускладненим сяйвом з середини, ніби освітлення йшло з глибини землі. Серед циклопічної тиші (вона легко давалася намацати – товсті сині мембрани розставлені на однаковій віддалі між будовами до самого обрію) чулися свистки паротягів і стукіт коліс так лунко, наче вокзал містився не бозна де а одразу ж над нашими головами, хоч удень його тут не виявило б і найтонше вухо. Він лежав майже за містом, і про його існування знали лише ті, що подорожували. Натомість уночі він повертався в центр і до ранку висів парасолею над сонним містом, імітуючи океан, а крізь брязкіт буферів доносилися звуки морських сирен, як при відплитті й поверненні пароплавів, скрежет кранів, що розвантажували трансатлантичні вантажні кораблі, плюскіт води, особливо коли спускали на воду малі човни, що ляпалися плескатими днищами об хвилі, і навіть свіжий морський вітер. Можливо, вночі кожний вокзал імітував море.
Ми зійшли п’ять східців униз, і нам відкрився погребок, поділений плетеними перегородками в сюрреалістичних малюнках на окремі закутки. У такому закутку товариство сиділо ніби й окремо і одночасно мало змогу спостерігати, що діється в глибині погребка. Ми пройшли вузеньким хідником майже в самий кінець, при чому я ледве не завалив перегородку, на якій висіли повґвинчувані в пляшки з-під к’янті свічки, даючи дорогу двом підпитим друзям, які щохвилини губили один одного і перегукувалися на ймення.
Ціма розташував нас за одним столом, зіставленим у нашій присутності з трьох малих, і почав замовляти.
– Ну як, тепер раді, що з нами? – спитав Козютко-Млодютко. Та я зробив вигляд, що не почув.
– Почекай, він зайнятий.
– Лиши його, пощо ти до нього присікуєшся? Звичайне?
– Нехай, – сказав Ціма, – якщо ви згодні.
І всі вони почали перешіптуватися. Це вони про мене, тільки я подумаю про це пізніше, постановив я. Тут усе безмежне, ніяк не встановиш, де кінчається одне і починається інше, а це заважає зосередитися, особливо коли дивитися на деякі перегородки, що підіймаються вгору, як жалюзі.
– Що ви робите? – закричав Козютко-Млодютко, – ця перегородка не підіймається, ви завалите стіну!
– Це стіна?
Винахідливий господар справді досяг перегородками ілюзії, що погребок не мас меж. Невідомо, чи він тягся кілометрами, чи кінчався там, де сидів Ціма, бо за такою перегородкою могло нічого не бути, а могла стояти й нова перегородка, бо погребок оздобили так, що переходи, де кінчалися перегородки і починалися стіни, зникли.
Перегородки вражали різнокольоровістю. Тут, видно, існувала ціла система перегородок, хоч переважали чорні й червоні фарби. Наша, наприклад, була жовта з чітко вимальованими темнорудими стеблами бамбука. Між бамбуком покоїлася фіялкового кольору гола жінка без голови. Замість голови у неї з шиї стримів обрубок артерії, з якої била кров у формі сріблястих вахлярів. Тобто, спочатку йшла кров, щоб видно було, що то кров, а не щось інше, а потім кров поступово перетворювалася на вахлярі. Голова жінки стояла поруч на стільці і з задоволенням дивилася на публіку. Одна рука жінки до ліктя намальована, як рука, від ліктя поступово переходила в триметрових розмірів гусінь, яка здавалася цілим драконом. Другу руку маляр вже біля плеча нетерпляче розщепив і на дві довгі ковбаси і кожну кінцівку в такий спосіб розщепленої руки відвів далі, де лишалося багато порожнього місця, і там уже надав їй форму семафорів. Тут, певно, в нього розбуяла фантазія, і, не заспокоївшись на руках, маляр узявся за ноги свого твору. Замалювавши перший варіянт ніг, обриси яких ще неясно просвічувалися крізь жовте тло, так що жінка виходила чотириногою, він вигнув одну з ніг дишлем і повів її, минаючи семафор, угору, аж туди, де мала б міститися голова. Там, зробивши над жінкою з ноги німб, маляр домалював німбові пальці й заходився біля другої ноги. Кінець другої Ноги кінчався водозбірною вежею, побіч якої два червоні Лицарі верхи на отруйнозелених конях помпували воду. Далі За лицарями на бамбуку сидів риба-птах кольору веселки. На Хвості у птаха, замість пір’я, був намальований кущ з червоними помідорами. Маляреві, очевидно, дуже сподобалися помідори, бо від цього куща, чи радше хвоста, він попроводив гілки з помідорами аж на стелю, намалювавши перед тим по дорозі натюрморт із помідорів. Однак натюрморт ще не задовольнив невтомного художника. Намалювавшись на стелі удосталь помідорів (там були і помідори цілі, і розрізані, і навіть два портрети видатних мужів із помідорів), він підвів гілки помідорів із другого боку до жінки, потоптався трохи на місці (свідком чого лишилося кілька купок помідорів), потім утворив щось на зразок абстрактного триптиха і, вирішивши, що його обов’язок тепер виконаний, подомальовував помідорам на прощання метеликові крильця, випростав гілки, ніби натягнув мотузки, і прямою лінією, вже ніде не спиняючись, одним махом завів їх за перегородку, де вони й звикли, створивши враження, ніби за перегородкою хтось із усієї сили вхопився за гілки з помідорами, бажаючи витягти їх з картини або при їх допомозі перетягти увесь шедевр на другий бік.
Подавальниця в сліпучобілому фартусі з північним сяйвом, нашпиленим на худу сукню, принесла кухлі пива. Гімназист зробив рух, який, як я пізніше зрозумів, мав означати, що він її ущипнув за низьку сідницю, і зажадав «шотландського вина», заявивши, що пиво занадто вульгарний для нього напій, бо він уже вийшов з того віку, коли соромляться признаватися, чи люблять щось, чи ні, і від незручности жлуктять усе, що перед ними поставлять. Пиво наскрізь міщанський напій, далеко більш мішанський, ніж вино. Він міщанство зневажає і тому питиме лише вино, і то шотляндське.
Що він розумів під шотландським вином, для мене назавжди лишилося таємницею, однак подавальниця мовчки вислухала його і глянула на Ціму. Ціма опустив підборіддя, і гімназисту принесли пляшку чогось зеленого.
Мені здавалося, що
