На дорозі - Джек Керуак
Діна змусили приїхати цілковито беззмістовні причини, так само і я поїхав із ним просто так. У Нью-Йорку я вчився і закрутив роман з дівчиною на ім'я Люсіль – чудовою італійкою з медовим волоссям, і з якою, взагалі то, я хотів одружитися. Я не міг познайомитись з дівчиною, не роздумуючи про те, якою б вона була дружиною. Я розповів Діну та Мерілу про Люсіль. Мерілу хотіла знати все про Люсіль і хотіла з нею познайомитись. Ми пролітали Річмонд, Вашингтон, Балтимор і вгору серпантином до Філадельфії та постійно розмовляли.
– Я хочу одружитись, – казав я їм, – щоб мати опору для душі до самої старості. Це не може тривати вічно – вся ця божевільна біганина. Ми маємо кудись іти і щось шукати.
– Ну ось, чувак! – сказав Дін. – Я роками обмірковував твою тему з домом і одруженням та всі ці чудесні речі про твою душу.
Це була сумна ніч; але це була й весела ніч. У Філадельфії ми зайшли у вагончик-кафе і їли гамбургери на наш останній долар. Подавець за прилавком – а було це о третій ранку – почув наші розмови про гроші та запропонував нам гамбургери безкоштовно, та більше кави, якщо ми допоможемо йому помити посуд, бо його звичайний робітник не з'явився. Ми побігли до роботи. Ед Данкел сказав, що колись давно пірнав по перлини, і опустив свої довгі руки в умивальник. Дін стояв з рушником і придуркувато посміхався, так само, як і Мерілу. Нарешті вони почали цілуватися серед каструль і сковорідок а потім зникли в темному кутку комори. Продавець був задоволений, поки ми з Едом мили посуд. Ми все зробили за п'ятнадцять хвилин. На світанку ми летіли через Нью-Джерсі, а перед нами в засніженій далечі величезною хмарою здіймалась метрополія Нью-Йорка. Дін обмотав вуха светром, щоб йому було тепліше. Він казав, що ми були бандою арабів, котрі їхали підірвати Нью-Йорк. Ми просвистіли крізь тунель Лінкольна і проїхали через Таймс-сквер; Мерілу хотіла його побачити.
– От чорт, я б так хотів знайти Гасела. Дивіться всі, може, він тут.
Ми очима прочистили тротуари. Старий добрий загублений Гасел. О, коли б ти тільки бачив його в Техасі!
Таким чином лише за чотири дні Дін проїхав чотири тисячі миль із Фріско, через Арізону, піднявся вгору до Денвера, з незліченними пригодами й бутербродами, і це був лише початок.
Розділ третій
МИ ЗАЙШЛИ в мій дім
у Петерсоні й полягали спати. Я прокинувся першим, пізно по обіді. Дін та Мерілу спали в моєму ліжку, ми з Едом – у ліжку моєї тітки. Обідрана розкрита валізка Діна валялась на підлозі, з неї стирчали шкарпетки. Пролунав дзінок з аптеки внизу. Я побіг униз; дзвонили з Нового Орлеана. Це був Старий Бик Лі, котрий переїхав у Новий Орлеан. Старий Бик Лі своїм різким ниючим голосом намагався скаржитися. Виявилося, що дівчина на ім'я Галатея Данкел нещодавно з'явилася в нього вдома, шукаючи хлопця на ім'я Ед Данкел; Бик не мав поняття, ким були всі ці люди. Галатея була повною невдахою. Я попросив Бика запевнити її, що Данкел зі мною та Діном і, напевно, ми її підберемо з Нового Орлеана дорогою на Узбережжя. Потім дівчина сама взяла трубку. Вона хотіла знати, як Ед. Вона цілковито переймалася його щастям.
– Як ти добралася з Туксона в Новий Орлеан? – запитав я. Вона сказала, що їй вислали гроші, і вона сіла на автобус. Вона палала бажанням наздогнати Еда, тому що була в нього закохана. Я пішов нагору й розказав усе Великому Еду. Він схвильовано сидів на стільці, ну не чоловік, а янгол, справді.
– Добре, – сказав Дін, котрий раптово прокинувся й вистрибнув із ліжка, – що нам треба – це негайно поїсти. Мерілу, подивись, що там є на кухні. Селе, ми з тобою йдемо вниз дзвонити Карло. Еде, ти йди подивись, що можна зробити по дому. – Я спустився вниз за Діном.
Чоловік, який працював у аптеці, сказав:
– Вам щойно знову дзвонили – цього разу із Сан-Франциско – хотіли хлопця на ім'я Дін Моріарті. Я сказав, що тут такого нема. – Це була солодка Каміл, вона шукала Діна. Аптекар, Сем, мій високий, спокійний товариш, подивися на мене і почухав свою голову:
– Господи, що у вас там, міжнародний бордель? Дін маніакально сміявся:
– Чувак, я тебе зацінюю! – Він стрибнув до телефонної будки і подзвонив своїм коштом у Сан-Франциско. Потім ми подзвонили додому Карло в Лонг-Айленд та сказали йому їхати до нас. Карло з'явився за дві години. Тим часом ми з Діном зібрались у зворотну подорож у Вірджи-нію, щоб забрати залишок меблів і привезти назад мою тітку. Приїхав Карло Маркс зі збіркою віршів під рукою, сів у крісло-качалку і цупким поглядом дивився на нас. Перші півгодини він відмовлявся говорити; хай як, а він себе до нас не прив'язував. Він заспокоївся з часів денвер-ської хандри; а на це вплинула дакарська хандра. У Дакарі він блукав, бородатий, чорними вулицями з маленькими дітьми, які привели його до чаклуна, і той розказав його майбутнє. Він мав фотографії божевільних вулиць із хатками з очерету – крутий район Дакара. Він сказав, що дорогою назад мало не вистрибнув з корабля, немов Гарт Крейн. Дін сидів на підлозі з музичним програвачем і з неймовірним подивом слухав пісню: «Прекрасна романтика».
– Тихеньке дринчання дзвіночків. Ой! Послухай! Ми всі нахилимось і подивимось у центр музичного програвача, поки не дізнаємось про таємниці – цок-цок-цок, ох-х. -Ед Данкел також сидів на підлозі; він тримав мої барабанні палички; він раптом почав тихесенько вистукувати мелодію в такт з музичною коробкою, ми її ледве чули.
– Тік… так… тік-так… так-так. – Дін підніс до вуха долоню чашечкою; його рот був широко роззявлений. Дін вигукуквав:
– Ой! Ура!
Карло косо спостерігав за цим безглуздим божевіллям. Нарешті, він ляснув себе по коліну і сказав:
– Я маю зробити оголошення.
– Ну? Ну?
– У чому сенс цієї подорожі в Нью-Йорк? Що
