Книги Якова - Ольга Токарчук
Вона була одинадцятою дитиною в родині. Маєр дав їй ім’я Єнта, тобто «та, що приносить звістки», а ще — «та, що навчає інших». Мати не мала вже сил надто про неї дбати; дівчинка була слабкою і вразливою. Займалися Єнтою інші жінки, що вічно крутилися по хаті: кузини, тітка, іноді й бабуся. Мати вечорами знімала з голови чепчик: Єнта запам’ятала її ріденьке, коротке, недбало пострижене волосся, суху шкіру голови, з якої сипалася лупа.
У Єнти було шестеро старших братів, які вчилися в єшиві й зубрили вдома рядки Писання, доки вона крутилася під столом, за яким брати сиділи. Була ще замала, щоб робити дорослу жіночу роботу. Ще в неї було чотири старших сестри, з яких одна вийшла заміж, а другу з усіх сил намагалися засватати.
Батько помітив її допитливість, тож показав їй літери, гадаючи, що вони будуть для неї наче картинки, як дорогоцінні камінчики й зірки: красивий алеф, схожий на слід котячої лапки, шин, мов човник із щоглою, що його діти роблять з кори і пускають на воду. Але Єнта, невідомо як і коли, навчилася літер інакше, по-дорослому, і невдовзі вже вміла складати з них слова. Мати била її за це по руках із несподіваною жорстокістю, немовби Єнта зазіхнула на заборонений плід. Сама мати читати не вміла. Зате любила слухати, коли їхній старий родич Кульгавий Абрамко, а зрідка й батько переповідали жіноцтву та дітям історії з єврейських книг. Абрамко робив це плаксиво, неначе голосив. Починав надвечір при тьмяному світлі свічок, і водночас зі словами кімнату сповнював нав’язливий смуток сільських кабалістів, яких було натоді багато. До цього смутку можна було приохотитися, як до горілки. Досить було комусь одному почати, і всіх огортала така туга, що невдовзі чутно було схлипи і плач. Кортіло торкнутися всього того, про що говорив Абрамко. Але простягаєш руку — і нічого нема. Нестерпним було те відчуття. Довкола темрява, холод, вогкість. Улітку — пилюка, суха трава та каміння. Де воно все — той світ, те життя, той рай? Які стежки туди ведуть?
Малій Єнті здавалося, що кожного такого вечора, коли Абрамко розповідав історії своїм низьким теплим голосом, усе огортала густа темрява:
— Відомо, що цілий світ повний упирів і злих духів, які родяться з людського гріха. Вони витають у повітрі. Це ясно написано у книзі Зогар. І треба стерегтися, аби дорогою до божниці вони не пристали до людини. Тому кожен мусить знати, що написано в Зогарі, а особливо — що всяке зло чатує з лівого боку, бо мезуза прибита лише справа, а в мезузі міститься Ім’я Боже — Шаддай, — яке відганяє лихого духа. Про це каже напис на ній: «І буде Шаддай на одвірку дому твого».
Всі дружно кивали головами. Так, це ми знаємо. Лівий бік.
Єнта теж це знала. «Повітря повне очей, — шепотіла їй мати, одягаючи її й шарпаючи, наче ганчір’яну ляльку. — Вони дивляться на тебе. Досить щось запитати, і духи відразу дадуть відповідь. Треба лише вміти поставити запитання, і знаходити відповіді в різних речах: у молоці, яке розлилося літерою самех, у сліді кінського копита, що нагадує літеру шин. Збирай знаки. Якщо збиратимеш, невдовзі прочитаєш ціле речення. Хіба то велика штука — читати книжки, написані людьми, якщо цілий світ є книгою, створеною Богом? А глиняста стежинка, яка веде до ріки? Придивися до неї. А гусяче пір’я, річні кільця дерева в дошках паркана, тріщини у стінах дому? То все — як одна з літер, шин. Читай, Єнто, ти це вмієш».
Певна річ, вона боялася матері. Маленька дівчинка стоїть перед худою невисокою жінкою, яка завжди щось сердито бурмоче. Чортиця — так вважало ціле село. Материн настрій був аж надто мінливий, і Єнта ніколи не знала, чого чекати, коли та брала її на коліна: поцілунку й обіймів чи болісних потрушувань і стусанів, ніби Єнта — лялька. Тому воліла не крутитися в матері під ногами. Дивилася, як мати худими руками порядкує в скрині рештки свого посагу (вона походила із заможних євреїв із Сілезії, але від тієї заможності мало що лишилося). Єнта чула, як батьки постогнують у ліжку, і знала, що то батько потай від усієї родини виганяє з матері дибука. Мати спочатку трошки пручалася, а потім глибоко вдихала, як той, хто занурюється у крижану воду микви, щоб там сховатися від усякого зла.
Якось у роки великих злиднів Єнта випадково побачила, як мати під’їдає запаси, призначені для всіх, — згорблена, з висохлим обличчям, з порожніми очима, такими чорними, що в них не було видно зіниць.
Коли Єнті було сім років, мати померла під час чергових пологів. Обоє померли — і вона, і дитина, яка не мала сил видобутися з неї у світ. Єнта розуміла, що то — дибук, якого мати з’їла, коли крала харчі, а батько не зміг його вигнати під час тих нічних двобоїв. Засів собі там, у материному животі, і не бажав виходити. А смерть була карою за все. За кілька днів перед фатальними пологами мати, опухла, важка, з непритомним поглядом, розбудила Єнту на світанні, смикаючи її за кіски, і сказала:
— Вставай. Месія прийшов. Він уже в Самборі.
Після смерті дружини Маєр, переслідуваний незрозумілим почуттям провини, сам опікувався донькою. Не дуже-то знав, що з нею робити, тож читав собі, а вона сиділа біля нього і спостерігала.
— А яким буде спасіння? — якось спитала Єнта батька.
— Це просто, — відповів він. — Коли остання іскорка Божого світла повернеться до свого джерела, нам явиться Месія. Всі закони будуть скасовані. Зникне поділ на кошерне і некошерне, на святе і прокляте, ніч і день зіллються воєдино, неможливо буде відрізнити жінку від чоловіка. Літери в Торі поміняються місцями так, що постане нова Тора, і все в ній буде навиворіт. Тіла людські стануть легкими, як дух, і нові душі зійдуть у них із самого підніжжя Божого престолу. Замість тілесного розмноження буде єднання святих імен. Талмуд припаде пилом, забутий і непотрібний. Усе пронизуватиме сяйво Шехіни[82].
Відтак Маєр вирішив нагадати доньці про найважливіше:
