Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– А що таке? – спитав Дорош. – Нащо вони зв’язали у пучки очерет?

– Та вони так переправляються через великі річки. Прив’яжуть пучки очерету до хвоста коневі, та й пливуть, а на очерет покладуть зброю, сідло та вбрання. Дивно тільки, що їм забажалося перепливати цю річку. Річка ж маненька.

– А я знаю, чого вони перепливли цю річку з очеретом! – сказав Панас. – Це, мабуть, старі вчили молодих, як треба перепливати великі річки, бо у них в Криму, я чув, річок чортма.

– Ач, догадався! Може, й так. Ти таки не зовсім дурний! – сказав Глек.

Панас зареготав.

– А за це вже дурний! Ач, заіржав, аж луна пішла річкою!

Становище козаків було не дуже веселе. Татари були десь близько, про це свідчив пучок очерету, що його витяг з річки Панас, але козаки не знали, де саме були тепер татари. До того ж у козаків були дуже зморені коні, що пройшли з Криму до самої Слобожанщини, і втекти на них від татар була марна надія.

Вечоріло. Небо було хмарне; з північного-сходу подихнув холодний вітрець. Степ став сумний, наче восени; очерет зашурхотів і закивав китицями. По річці пішли дрібні, брижі. Купка козаків стояла на березі, не знаючи, що робити.

– От що, хлопці, – сказав Глек, – путайте ноги коням. Перебудемо ніч тут коло річки, а вранці ти, Панасе, та Недайвода підете до броду та подивитесь, чи багато татар пройшло через брід і куди вони пішли.

Так і зробили. Козаки стриножили коней, накосили шаблями трави і постановили коней під кручу, а самі заховалися коло самого берега. На могилі, що була недалеко від річки, ліг вартовий. Подорожні, вкрившись татарськими кожухами, заснули під тихий шурхіт очерету.

Дорош довго перевертався під своїм кожухом: йому не спалося. Він думав про те, що тепер робиться вдома і як турбуються батько й мати, що його так довго нема. Добре, як Стрешня дібрався додому й розповів про нього батькові, а як ні? Мати та Галя, мабуть, плачуть, а батько сумний сидить на призьбі, мовчить та курить люльку? А може, татарва вже добралася до Харкова й зруйнувала його? Може, батько й мати вбиті вже, а Галю татарва на аркані жене Муравським шляхом? Е, ні! Харкова татарва не візьме: там добрі стіни та й варта завжди на баштах. Чутка про татар, мабуть, вже побігла слободами! Що там тільки робиться: дзвони гудуть, хвигу-ри горять, люди ховаються у городи й остроги, а козаки гуртуються, щоб дати одсіч татарам.

«Так-то воно так, – думав далі хлопець, – але поки вони згуртуються та зберуться, татарва набере ясир, попалить слободи й виб’є багато народу. Та чи доженуть ще козаки татарву з ясиром?»

Сон ніяк не брав Дороша. Він виліз з-під кожуха й підійшов до Панаса, що лежав на могилі за вартового. Той лежав на животі, поклавши голову на руки, і спав.

«Добре вартує!» – подумав Дорош, став на могилі і зглянувся навкруги.

Раптом на тому місці, де річка по вертала праворуч на захід, спалахнув вогник, трохи поблимав і згас. Хлопець здригнувся і вп’явся очима в темряву ночі. Згодом вогник знову з’явився, але не погас вже, а загорівся, як яскрава червона зірка.

– Панасе! – штовхнув Дорош парубка, – вогонь!

– Бачу! – обізвався Панас.

– А ти хіба не спиш?

– А ти думаєш, я не бачив, як ти підійшов?

– Чиє це багаття?

– Чиє? Татарське.

– Що ж робити?

– Треба оповістити отамана.

Божевільна думка раптом промайнула Дорошеві в голові.

– Панасе, я піду й дізнаюся, чи багато татар коло багаття!

– Піди. Тебе зразу татарва до рук злапає!

– Мене не побачать: я маненький!

Дорош збіг з могили й пропав у траві.

– Куди ти, божевільний, – пошепки сказав Панас, – пропадеш сам та й нас загубиш!

– Не пропаду! – долетіла до нього тиха відповідь хлопця.

Панас розбудив Глека, розповів йому про огонь та вчинок Дороша. Згодом всі запорожці зібралися на могилі й дивилися у темряву степової ночі. На темному тлі степу горів огонь, то зникаючи, то знову з’являючись перед очима глядачів. Очевидячки, хтось ходив перед вогнем і заступав його своєю постаттю.

Прикро було Глекові, що Дорош, не спитавшись у нього, пішов сам до татарського табору. Він довго стояв і мовчки дивився на вогонь.

– Пропаде хлопець та й нас згубить, – сказав Недайвода.

– Кто, мальчік-то? – обізвався холоп. – Ентот, брат, нє пропа-дьот. Нє таковскій!

– А що як хлопця схоплять татари? Вони мордуватимуть його, аж поки скаже, з ким він у степу і де козаки.

– Пропаде хлопець, – сказав і Глек, – замордують його татари.

– Нє пропадьот! – упевнено сказав холоп.

Так дивилися вони години зо дві, намагаючись розібрати, що робиться коло багаття, але тихо було в татарському таборі. Двічі до них долетіло далеке кінське тупотіння, і козаки думали, що це тупотять дикі коні. Нечутно коло їх блукали вовки і тільки очі вовчі то загорялися, то знову зникали в темряві.

Дорош, збігши з могили, пішов навпростець до татарського багаття. Трава була така висока, що тільки голова хлопця стирчала над нею. Він обернувся, щоб примітити могилу, щоб не заблудитися, коли повертатиметься. Могили стояли край берега і чітко виділялися на тлі трохи світлішого з цього боку неба. Дорош підвів голову і подивився на небо. Батько часто оповідав йому, як козаки знаходять дорогу в степу по зорях.

Хмари трохи розійшлися й видно було Воза, що своєю останньою зіркою висів над самою могилою. Тепер хлопець не боявся заблудитися в степу; він піде назад, тримаючись цієї зірки у війї Воза. Коли Дорош дивився на татарське багаття з могили, здавалося, вогонь блимає зовсім близько від могили, але тепер він побачив, що багаття досить далеко від козацького табору. Дорош ішов не менш як пів години. Трохи згодом вогонь почав більшати і коло нього хлопець ясно побачив кілька татарських постатей, а з того боку багаття – косяк татарських коней. Тоді він ліг на землю і поплазував, як гадюка, підводячись тільки для того, щоб подивитися, чи не збився він з дороги і чи йде на вогонь. Ліворуч од багаття були могили. До-рош завмер у траві, побачивши на могилі якусь нерухому постать, але заспокоївся, коли придивившись, розпізнав у ній не вартового, а кам’яну бабу.

Вогонь від багаття клав