Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Два татарина підвелися й підійшли до коня. Вони задерли вгору ногу коня, облупили шкуру з ноги й вирізали кілька куснів м’яса. Один татарин поніс м’ясо до багаття і поклав його в казанок, а другий випростався й свиснув. З темряви випірнула голова коня, і кінь, підскакуючи на передніх спутаних ногах, підійшов до татарина. Татарин поклав м’ясо на землю, а ніж, що досі тримав у правій руці, засунув за пояс і пішов до багаття, де лежала збруя. Він узяв сідло, підібрав з землі м’ясо, поклав його на спину коневі й осідлав коня. Потім, знявши пута, скочив на коня, ударив його нагаєм, поскакав повз могили і зник у темряві. Хлопець довго морочив собі голову, намагаючись догадатися, куди поїхав татарин. Довідавшись, скільки було татар, він хотів був уже повернутися до своїх, але, побачивши цього татарина на коні, вирішив почекати трохи, поки повернеться татарин, бо не можна було й думати, щоб той сам-один поїхав кудись далеко. Але довгенько прийшлось чекати хлопцеві на цього татарина. Вже заклекотів казанок, і пішла пара, а до Дороша долетів запах вареної конини, аж хлопцеві захотілося їсти і покотилася слина, а татарина ще не було. Татари сиділи коло казанка, підібгавши ноги, і балакали. Коли б Дорош розумів татарську мову, він би міг дізнатися, про що саме вони балакають, бо до нього долітало кожне слово.
Вітер раптом ущух, наче його й не було, хмари пішли кудись набік, і над степом розкинулося темне зоряне небо. Хлопець не зводив очей з табору. Раптом татари перервали балачки й прислухалися. Зі степу до них долетів ледве чутний тупіт коня. Дорош теж почув тупотіння й догадався, що це повертається той татарин, що поклав конину собі під сідло. Він їхав, мабуть, дуже швидко, бо з коня валила пара й падало мило. Під’їхавши, татарин зліз з коня, відпустив попругу, зняв сідло й узяв з коня кусень конини, що лежав під сідлом. Він поклав кусень на ліву долоню, а правою став згрібати з коня мило й мастити потом м’ясо; потім перевернув м’ясо на другий бік, знову поклав його на спину коневі, осідлав, скочив і знову поскакав геть від табору. Тепер хлопець догадався, що робив і для чого скакав на коні татарин. Він від Глека чув, що так татарва готує м’ясо і зготовану в такий спосіб конину вважає за найсмачнішу їжу.
Дорош ще трохи полежав на могилі, почекав, чи не під’їде часом верхівець, бо йому було дуже цікаво побачити, як їстимуть сире м’ясо татари, але він добре розумів, що й так забарився в степу і що розумніше повернутися тепер до запорожців і розповісти про те, що він бачив. Дорош плазом зліз з могили і, керуючись зорями, без пригод добрався до запорожців. Всі вони не спали й стежили за татарським вогнем. Козаки дуже зраділи, побачивши хлопця, особливо холоп: він ляскав його по плечу, навіть гладив по голові й примовляв:
– Ну і мальчік! Отчаянная голова.
– Так ти кажеш, що їх не більше як десять чоловік? – запитав Глек Дороша. – Треба добути язика!
Удосвіта запорожці підкралися до татарського табору. Багаття майже згасло й ледве жевріло. Схід білів від ранкової зорі. Зірок на небі стало менше, а небо посвітлішало. Холодний вітрець віяв зі сходу. Татари навіть не виставили вартового. Всі вони скупчилися й лежали круг багаття, вкрившись кожухами. Коні недалеко одійшли од табору, бо кожен татарин спав, тримаючи в руці довгий аркан, що ним прив’язаний був його кінь.
Моторошно стало Дорошеві, коли запорожці, взявши щаблі й ножі в зуби, поплазували до татар. У нього вже не було такої злості до татар, як там, у байраці, коли бранці душили своїх ворогів.
– Сиди тут! – пошепки сказав Глек хлопцеві.
Дорош бачив, як запорожці, підповзши, раптом підвелися і, кинувшись на татар, почали рубати їх шаблями. Сонні татари схоплювалися, не розуміючи, в чому діло, один по одному падали під ударами козаків. Крики, стогін татар, брудна лайка козаків раптом збудили тишу степового ранку. Коні, перелякавшись запорожців, кинулися геть від табору й потягли убитих татар, що поприв’язували арканами до себе своїх коней.
– Не рубай всіх! – кричав Глек. – Треба залишити хоч одного для язика.
Дорош тремтів як у пропасниці. Він збіг з могили і приєднався до козаків. Деякі татари були ще живі і порубані в агонії хрипіли в траві. Панас та Недайвода схопили молодого татарина й зв’язали йому руки. Це був ще зовсім молодий парубок. Шапка звалилася йому з голови, він зблід від жаху і тремтів, клацаючи зубами. До-рошеві впала в очі руда стрижена голова татарина. Глек витер шаблю об труп татарина, що тільки-но його зарубав, і підійшов до бранця.
– А тепер побалакаємо! – сказав по-татарському, ховаючи шаблю у піхви.
Татарин затремтів ще дужче. Тепер йому трусилися й підгиналися коліна.
– Трусишся, руде щеня! – злісно сказав Глек. – Ти хто такий?
Татарин мовчав, не зводячи очей з рук запорожця.
– Чого очі вирячив? Кажи, хто такий?
– Сабірзян! – клацаючи зубами, відповів татарин.
– А це хто? – штовхнув Глек убитого татарина, що був одягнутий краще од інших.
– Ахмет-мурза.
– Що ви робили в степу? Кажи: ви тут самі чи в степу ще є ваші люди?
Татарин знову не відповів нічого.
– Кажи, а то заріжу! – крикнув Глек, витягаючи ножа.
– Не скажу. Скажу – все одно заріжеш!
– Ач, який розумний!
Глек підійшов до татарина і приставив до горла йому ніж.
– Казатимеш чи ні? Сміливе чортеня! – сказав по-українському Глек, а потім додав по-татарському: – Так не скажеш?
– Ні.
– Ну ми побалакаємо трохи інакше. Роздмухни багаття, Панасе!
Але Панас та Недайвода, добре знаючи, до чого дійде діло, вже роздмухували вогонь та підкидали сухої трави в багаття.
– Ану, скидай з нього чоботи!
Холоп дав підніжку татаринові так, що той повалився на землю, і зняв з
