Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі
— Чи твого розуму це справа, дурепо!.. Синки мої, я хочу пригостити Мурзакана вином. Сподіваюся, не відмовиться... Е-хе-хе, ну і втомився ж я! — кряхтячи, промовив старий і неквапливо піднявся назустріч гостю.
Через хвилину-другу породистий скакун зупинився біля розлогої шовковиці.
— Даруй за зухвалість, батоно Мурзакан, — вибачився старий, — але ти виріс у нашій родині і, я сподіваюся, не образиш свою годувальницю, та й на мою сивину зважиш і розіп’єш з нами чаламі вина.
— Із задоволенням, мій дорогий Тагуйє, мій морду[6]. Я радий, що бачу тебе і всю твою родину в доброму здоров’ї. Вельми вдячний за запрошення, — відповів гість і зійшов з коня. Знявши з плечей бурку, він кинув її на сідло і з усмішкою сказав:
— Складати її, прокляту, ліньки, ось і тягаю весь час на собі. Що поробиш?! Такому непосидючому, як я, без бурки не обійтися!
— Правильно, князю, хай продовжить Бог твої дні! Ти, мабуть, чув, що є така приказка: «Якщо тобі ліньки носити бурку в руках, прив’яжи її хоч до сохи і тягни за собою!..» Прошу не знехтувати нашою їжею, батоно! — шанобливо запросив гостя Тагуйя.
— Я чекаю твого привітального слова, — сказав Мурзакан, склавши руки в боки. Він був високий на зріст і плечистий. За спиною у нього висіла чудова рушниця стамбульської роботи. Один пістолет був засунутий за широкий пояс ззаду, а другий — спереду. На боці висіла шабля. Обличчя в гостя було сміливе й усміхнене.
— Ні, ні!.. Життям твоїм клянуся, чи гідний я такої честі! — вигукнув старий.
— Дуже тебе прошу, — наполягав Мурзакан.
— Ні, клянусь життям моїх дітей!
Сяк-так після довгих прохань та умовлянь Мурзакан, зрештою, погодився першим привітати Тагуйю. Після цього гість зняв рушницю, притулив її до стовбура шовковиці, де стояли ще дві рушниці — Тагуйї й Гіго, і приєднався до обіду селян. Він взяв ще теплого гомі, поклав на нього шматок свіжого сиру сулугуні і почав з апетитом частуватися, не відстаючи від інших.
— Не сердься, батоно!.. Покарай мене Господь... Хіба ми достойні пригощати тебе? І як зважився на це мій отетерілий старий?! — вибачалася перед гостем дружина Тагуії Мзеха.
— Не кажи так, годувальнице! — вигукнув Мурзакан. — Покуштувати цього чудового гомі і білосніжного сиру не відмовився б і сам ясновельможний князь Дадіані. Та не позбавить нас Господь цих благ, а про решту не турбуйся, люба. Що може бути смачнішим за таке частування?! — запевнив Мурзакан, не перестаючи жувати.
— Краще б мені закам’яніти! Якби я очікувала такого гостя, зарізала б курку...
— Годі тобі, жінко! Курку? Може, ще яєць докласти захочеш?.. Досить з нас і того, що маємо. Мурзакан — своя людина, він не засудить. Не те що гомі, будь у нас навіть одна суха шкоринка і ось цей Богом благословенний напій, — чоловік показав рукою на глечик з вином, — я й тоді не посоромився б запросити гостя, хоча б це був сам син Божий, який постав би на моєму порозі.
— Так, так, мій Тагуйє! Коли є вино, вважай, що все гаразд! А вино у тебе завжди чудове!.. Це, по-моєму, оджалеші[7]!
— Як я можу тобі збрехати, Мурзакане, адже ти вихованець мого дядька Уту і тітки моєї Татії, дворянський син, добре знаєшся на вині. Клянуся дітьми, оджалеші тут намішаний, але більша частина — від лози панеші.
— Клянуся покійним батьком, це вино не поступиться кращому оджалеші. Ти маєш рацію, коли кажеш, що я розбираюся на винах... Дай покуштувати будь-кому, і кожен скаже, що це — оджалеші.
— О любий Мурзакане, — пожвавішав старий, — чисте оджалеші я витримую в квеврі[8] до дня архангела Гавриїла, нехай буде благословенне його ім’я! Хочу після свята діви Марії відправитися на прощу. Ось якби ти тоді до нас завітав, це воістину була б господня милість. А тепер що? Адже правду каже моя дурна баба: не посмів би я запрошувати на обід такого гостя. А сьогодні вмовив тебе брати участь у нашій трапезі. Це з мого боку велика зухвалість!
— Превелика зухвалість! — весело дражнив його гість. — Де тебе навчили цим абхазьким вибаченням? Головне — привітність господаря, а не вщерть заставлений м’ясом і всілякими стравами широкий стіл. Зізнатися, я давненько не їв так смачно. Гостинність у вас в роду. І гірка редька, запропонована тобою, здасться солодкою, дорогий мій Тагуйє, — сказав гість і підняв чаламі, повну вина. — Нехай Господь і святий Георгій дарують довголіття тобі, дружині твоїй і дітям. Нехай захистить тебе Бог від пожежі та інших напастей... Ну і вино! Яке оджалеші може з ним зрівнятися? І хіба де-небудь знайдеться краще! А колір який — немов чистий гранатовий сік! Будь благословенна лоза, що подарувала це вино! — закінчив Мурзакан і осушив до дна чаламі.
— Будь благословенна! — повторив і старий.
— Що, Тагуйє, цей малюк теж твій?
— Так, батоно, мій синочок, — відповів Тагуйя й ласкаво глянув на хлопчика.
— Ось так старий! Відзначився... в такі роки... — жартівливо зауважив гість.
— У цьому її вина, батоно. «Ти вже старий та старий!» — щодня докоряла вона мені. Ось я і показав, який я старий, хе-хе-хе!
— Та пропади ти пропадом! Засипати б землею твій клятий рот! — з обуренням відповіла дружина і, почервонівши, сховалася за шовковицю.
Гість розреготався. Посміхалися і сини Тагуйї.
— Це що! Я ще покажу себе! Дайте тільки закінчити прополку! — весело вигукнув Тагуйя.
— Нічого, дорога годувальнице. Не турбуйся про те! Він тільки жартує... Дяка Господу, твої сини — справжні Таріели[9], нехай тільки посміє — вони старому ніс одгризуть! — жартував гість.
— Щоб він не дочекався свята Великодня! — пробурмотіла Мзеха.
— Припинимо цю розмову, мамо! Вже не кажучи про інших, тебе і молодший твій зуміє захистити. Він, якщо знадобиться, мотузкою зв’яже ноги татусеві. Чи не так, дядьку? — зухвало запитав гість.
Хлопчик повернув до Мурзакана усміхнене обличчя, а потім запитально глянув на батька.
— Синочок мене не підведе! — Тагуйя погладив дитину по голові.
Всі розвеселилися, і трапеза тривала.
— Скажи, князю, що нового у світі, — ти ж повсюду буваєш? Здається, трохи легше стало. Невже змилостивився Господь, нехай буде благословенне його ім’я! — старий перехрестився. — Чи правда, що помирилися нарешті Дадіані й цар?
— Кажуть, що так, та й в усьому це відчувається, —
