Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі
— Швидко підхопилися?
— Яке там! Підхопилися-то не дуже швидко... Та хлопчик мені не давав спокою. Почав звиватися, мало не вислизнув разом з мотузкою. По чім попало бив мене цей негідник кулаками, та так, що і зараз всю спину ломить. Він довів мене до того, Кучуйє, що я подумав: «До біса все! Пущу кулю в лоб цьому шмаркачу і заспокоюся». Він не вгамувався, поки не знесилився. Ледве я минув гори і досяг гаю Сорті, як почув крики і рушничні постріли. Зчинився такий гвалт, що можна було подумати, ніби мене переслідує все село. Якби я тоді потрапив селянам у руки, пошматували б твого Тенгіза, як редьку. Скажу тобі, Кучуйє, одне: не бажай собі на цьому світі нічого кращого, ніж хороший кінь! Нехай Господь благословить того, хто виплекав мого скакуна! Це той самий жеребець, якого я привіз з Гурії в минулому році. Без нього я валявся б де-небудь порубаний на шматки. Кінь скакав до Абаші без відпочинку. Потім настала ніч, і я врятувався.
— А як нам бути тепер? — запитав Тенгіз Кучую.
— В Орпірі є у тебе човен?
— А ти як через Орпірі думаєш пробиратися?
— А як краще?
— Через Орпірі не раджу: там дуже небезпечно. Біля кожного причалу і по дорозі чатує царська варта. Можуть зауважити що-небудь підозріле і схопити тебе! Тоді ніякі молитви тобі не допоможуть. Можливо, що й не вб’ють, але виколють очі, як покару. Іди після цього куди хочеш і як хочеш.
— Ні, краще дев’ять смертей, ніж таке життя! А куди, по-твоєму, безпечніше сунутися? Може, через Суджуні?
— Боронь боже! Там, мабуть, тебе вже очікує засідка. Всі дороги зараз, певне, перекриті. Ти що думаєш, тільки ми одні розумні, а всі інші — дурні?
— Як же бути?
— Стривай, — не поспішаючи відповів Кучуйя і потер лоба. — Знаєш, що мені прийшло в голову?
— Кажи!
— Широке Чконі знаєш?
— Знаю.
— Якраз навпаки: Чконі на цьому березі, в Ріоні впадає Чорний Потік. Дуже глухе місце. Проїхати туди верхи неможливо. Там такі болота і трясовини, що, коли вдасться пробратися пішки, треба тричі подякувати Богові. Перший піду я, вкраду де-небудь човник і буду чекати тебе до півночі. Якщо я не підчеплю човен цієї ночі, нам доведеться ховатися до завтрашнього вечора в лісі.
— Вся надія на тебе, Кучуйє. Роздобудь човен. Мені аби Ріоні переплисти, а там я врятований. Збережи мені коня до повернення, пильнуй його щомиті, паси на хорошому лузі. Та тільки, боронь Боже, щоб він не наївся отруйної трави. Тільки на тебе й сподіваюся, Кучуйє. Доручаю тобі коня, як самого себе.
— Не турбуйся! Кучуйя не потребує таких настанов. Але пам’ятай: наблизившись до Широкого Чконі, свисни мені двічі. Перечекавши трохи, свисни знову двічі. Якщо я відгукнуся, знай: справа зроблена, і тоді підходь до мене сміливо. А поки що я приніс тобі трохи попоїсти, — сказав Кучуйя і, діставши з-під поли чохи[20] щось загорнуте в гарбузове листя, передав Тенгізу. — Коли настануть сутінки, принесу ще глечик вина і тоді заберу коня, — додав він.
Кучуйя обережно вийшов на стежку і зник у гущавині.
IV
Священик Маркоз Дабадзе, закінчивши роботу на городі, вмився і присів відпочити на широку і довгу лаву на балконі свого чистенького будиночка. Була субота, і священик вирішив підготуватися до недільної служби Божої.
Отець Маркоз був добре відомий по всій Грузії як глибоко віруюча людина, правдолюб, книжник і володар прекрасного голосу. Йому було за сімдесят років. Двоє його синів, теж священики, жили в сусідніх селах, три дочки вийшли заміж, і Маркоз залишився вдвох зі своєю дружиною Марікою, всіма шанованою жінкою, яка ділила з чоловіком радощі й печалі.
Священик Маркоз був із дворян. Від батька йому дісталося у спадок кілька кріпаків. Отримавши від них невеликий викуп, Маркоз звільнив селян від оброку. У будинку священика залишалася дочка його колишнього кріпака — Лерцаміса, тепер уже літня жінка. Вона виросла в родині Маркоза, потім вийшла заміж, але, втративши чоловіка і дітей, повернулася назавжди в дім священика.
Отець Маркоз був у ті важкі для батьківщини часи єдиною розрадою для своєї пастви. Вся Грузія — Східна і Західна, — розорена внутрішніми і зовнішніми ворогами, являла тоді собою досить печальну картину. Щоб уявити собі стан Картлі і Кахеті тієї епохи, досить згадати слова відомого поета Давида Гурамішвілі:
Хто опише біди Картлі? Хто той мудрий краснослів?
Бур’яном жита всі стали, ціп вогню їх молотив.
Десять душ один бив ворог, безліч — двоє ворогів.
Мало у живих лишилось з тих, хто тяжко так грішив.
(Переклад М. Бажана)
У ще скрутнішому становищі була Західна Грузія: імеретинський цар, можновладні князі Гурії, Одіші й Абхазії і наближені до них вельможі ворогували між собою, послаблюючи таким чином один одного. Вони — ці сильні світу цього — немов змагалися у злі і злочинах. Та найбільшим звірством у ті роки було викрадення людей і продаж їх туркам. Туреччина вміло користувалася затемненням розуму і падінням моралі у тодішніх правителів Грузії. Всі більш-менш значні фортеці, такі, як Кутаїсі, Поті і Шорапані, були зайняті османами. Тисячами відправляли вони звідти в Стамбул невільниць для прикрашання гаремів турецької знаті і невільників для поповнення лав турецької армії.
Незліченні лиха випали селянству; воно зазнавало нестерпних страждань. Усі терзали й оббирали селян, а співчуття і допомоги їм чекати не було звідки. Як завжди в такі часи, люди перестали довіряти один одному, стали лицемірними. У це лихоліття отець Маркоз виступав викривачем несправедливості, захисником пригноблених, проповідником єднання і братерства, противником заздрості й ворожнечі. Він нікого не боявся: ні князів, ні самого Гуріелі, і
