Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі
— Так, тоді і мені довелося два тижні змарнувати: допомагав майстрам лагодити сідла для тих, хто йшов у похід, — немов виправдовуючись, сказав Гіго. — Ох, і багато ж довелося пом’яти смердючих ременів, будь вони тричі прокляті! А поле наше так і залишилося непрополеним, тому тепер і потребує подвійної праці.
Всі троє спритно змахнули мотиками, і гостра сталь знову врізалася в просочену мулом землю.
— Чесно кажучи, пора обідати, — зауважив Малхаз.
Старий прикрив долонею очі і подивився на сонце.
— Так, до полудня вже недалеко, — неквапливо промовив він і, перервавши роботу, сперся на мотику. — Адже Івакі і Філу вже пішли в село, щоб супроводжувати жінок, які принесуть нам обід. Мабуть, вони незабаром прийдуть, якщо тільки провідники не забаряться... Та й зібрати всіх відразу важко: один зайнятий тим, інший — цим... А тут ще й хвороби людей замордували. Мати Кучу хвора, її невістка Майя зайнята дітворою, і їй, зрозуміло, нелегко звільнитися вчасно. Дружина Біти теж занемогла!.. А ваша нещасна мати... О, горе мені!.. Обід у неї, мабуть, уже давно готовий, але не могла ж вона одна-однісінька піти сюди... Треба чекати інших.
— Зголоднів хлопець, — пожартував Гіго над Малхазом. — Нумо, глянь, ось і наші йдуть!
І справді, на дорозі, що пролягає берегом Техурі, з’явилися двоє чоловіків, озброєних рушницями, а слідом за ними — близько п’ятнадцяти жінок з кошиками на плечах.
Опинившись у полі, кожна з жінок попрямувала до своїх рідних. До старого з синами підійшла худорлява, середніх років селянка з гордим і рішучим обличчям. За нею ледве встигав хлопчина років семи-восьми. Він ніс на плечі досить великий глечик, але, незважаючи на це, крокував бадьоро та впевнено і якщо не випереджав маму, то й не відставав від неї.
— Хто це? Хто це йде? Мій синочок, мій Хвича, радість моя? — вже здаля ласкаво вітав хлопчика старий. — Синку мій любий, а чи не розгубив ти своїх кіз?
— Замордував мене наш хлопчик своїми проханнями: візьми та візьми мене в поле. Як пригнав кіз, не переставав канючити. Але, по правді кажучи, він допомагав мені: ніс глечик від самісінького дому, — з посмішкою промовила жінка.
Під розлогою шовковицею жінка зняла з плеча кошик і витерла обличчя строкатою ситцевою хусткою.
— Добре, синку, добре, серце моє! Та, дивись, мій любий, бережи кіз, бо у нас не буде ні сиру, ні мацоні[3], яке ти так любиш!.. — ласкаво промовив батько, припинивши роботу і прямуючи до шовковиці.
Всі сіли в затінку дерева.
Мати дістала з кошика каштанове і букове листя і розстелила на землі замість скатертини. Потім вона розклала недавно вийняте з котла, ще тепле просо з устромленими в нього шматочками сиру. Найбільший шматок вона поклала окремо.
— А чалам-каламі[4] не принесла? — запитав старий дружину. — І чому так запізнилася? Твої сини вже було підступили з ножем до горла. Сама розумієш, молоді вони, і вчасно мусять їсти, — жартівливо зауважив старий. — Ех, стара! Підкралася до мене старість, так ти вже й не цінуєш мене... Але бережися!.. За тривалою посухою, як відомо, слідує грім, блискавиця і злива!..
— Ой, щоб тобі... Вже однією ногою в могилі, а все дурниці верзеш, — пробурмотіла дружина, ніяково посміхаючись, і, аби припинити цю розмову, додала: — А про чаламі як я могла забути? — вона нахилилася до кошика. — Ось тобі і чаламі. Чому я запізнилася, запитуєш? У такий проклятий час дякуй Богові, що хоч пізно, та прийшла. В одній родині хворий, іншому треба пшоно молотити на княжому дворі, третьому — ткати вовну. А поки всі зберуться, час і летить. Потім треба чекати охорону. Господи, хіба це життя? Чи доживемо до того дня, коли можна буде без страху носити обід у поле? А переправитися через цю річку, що розлилася, — як чуму подолати. Човен не більший за корито, як усім у ньому вміститися? Ось і чекаєш!
— Досить, досить, люба, чого сиплеш словами, як диякон Саба? — жартівливо сказав старий. — Адже ми з тобою завжди з півслова один одного розуміємо. Гей, синку, Хвичо, налий мені в чаламі соку благословенної виноградної лози. Якщо не промочити горла, шматка проковтнути не зможу.
Жвавий хлопчик з блискучими очима і гострим підборіддям дістав з горлечка глечика пробку із зеленого листячка і налив у чаламі вина гранатового кольору.
Старий узяв повну чаламі і, звівши очі до неба, урочисто вимовив:
— Хвала тобі, Всевишній, хвала! Будь нам покровителем, установи мир на нашій землі, поклади кінець вічним суперечкам і чварам між панами! Покарай, Боже, невірних і возвелич християн. Даруй перемогу царю Соломону і спрямуй на добро всі його справи. Хай живе він довго! Знаєте, сини мої, виявляється, цар видав наказ: якщо хтось наважиться продати в Туреччину полоненого, будь він особою цивільною або духівником, не пожаліє й очі виколе... О-ох, душу віддам за гнучку лозу, за солодкі грона, що дали цей сік! — закінчив старий, випивши вина з чаламі і проводячи рукою по вусах і бороді, щоб змахнути з них краплі вина.
Натруджені селяни з апетитом взялися до їжі. Маленький Хвича сів поруч з батьком і братами і, хоча він вже пообідав вдома, однак, наслідуючи приклад старших, з таким же задоволенням клав до рота шматок за шматком, ніби не їв три дні.
— Хто це може бути, синку? Нумо, подивися, Гіго, хто це може бути? Що це за вершник мчить по дорозі? Ех, як летять роки! Навіть бачити став гірше. Адже не так давно міг за півсотні кроків потрапити в яйце, підвішене на гілці, — з гіркотою згадував старий, — а тепер вершника від пішого насилу відрізняю...
Гіго і Малхаз пильно вдивлялися у вершника.
— Хто б це міг бути?.. Та це ніхто інший, як Мурзакан Ревія! — вигукнув Гіго.
— Звичайно, Мурзакан. Він, дивак, і взимку і влітку носить бурку, — засміявся Малхаз.
— Мурзакан Ревія? Ну, дружино, залишилося ще гомі? А з сиром як? — запитав старий.
— Гомі, мабуть,
