Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі
Мамелюк або мамлюк (існують дві форми цього слова, але в перекладі обрано першу, бо саме її вживає автор) арабською означає «білий раб». Ще з XII століття в Єгипті почалося формування військових загонів, які складалися з числа полонених кавказців не мусульманського походження. Згодом вони перетворилися в цілу соціальну категорію, ставши потужною феодальною кастою і захопивши всю владу в країні.
Наведу лише один приклад: грузинський хлопчик Йосип, син православного священика, викрадений і проданий у тринадцятирічному віці на Близький Схід, став визначним полководцем мамелюків. Він, обравши нове ім’я Алі-Бей-Аль-Кабір (1728—1773), створив регулярну армію, підкорив бедуїнів-кочівників, об’єднав Верхній та Нижній Єгипет і 1770 року зайняв трон єгипетського султана. Відомі й інші успішні мамелюки грузинського походження: Мухабед Бек Катамиш, Ібрагім Катхуда, наприклад, котрі в різні часи також правили Єгиптом.
Найбільша трагедія «Мамелюка» Уіараго розігрується наприкінці, коли Махмуд-бей остовпіє від короткого вигуку «вай, нана!» вбитого ним венеціанського сотника, що означає — «горе мені, мамо!» Перед його очима миттю промайнуть усе його дитинство, береги рідної річки Техурі, обличчя батьків, братів, односельців. Згадає він і свою печальну подорож на невільничому кораблі, де зблизиться з полоненим подружжям Резо і Саломе, з якими він ніяк не хотів потім розлучатися. Саме їхнього сина впізнає Хвича-Махмуд в убитому венеціанцеві. Мамелюки, котрі з останніх сил б’ються з французами і, власне, вже програють битву, не можуть зрозуміти дивне збентеження командира.
«— Аллах! Аллах! Що з тобою, Махмуде ?! — перелякано вигукнули вони.
— Він такий же венеціанець, як я — араб! — запально вигукнув Махмуд-бей.
— Аллах! Аллах! Великий пророче, захисти нас! Чи не з глузду він з’їхав?!
— К бісу твого пророка і твого аллаха!.. Де вони? Беззаконня — ось аллах всього земного, і насильство — його пророк! — закричав Махмуд-бей.
— Махмуде! — обурився тисяцький Ахмед. — Невже це правда? Ти відкинув іслам?.. Чи зрадив клятві мамелюків?
— До біса ваш іслам і вашу клятву!..
— Махмуде?! Що тут відбувається?.. Чи не підкуплений він франками? Зрадник! — обурився тисяцький Ісмаїл.
— Цілком можливо! — погодилися мамелюки. — Загін його розбитий, а сам він живий і неушкоджений...
— Гяуре! Я розрахуюся з тобою! — заволав тисяцький Ахмед, схопившись за шаблю.
Махмуд-бей немов тільки цього і чекав.
— Спробуй! — з гіркою усмішкою промовив він.
Ахмед не встиг вийняти з піхов шаблю, як Махмуд проткнув тисяцького своїм мечем.
— О, гяур! О, зрадник! — крикнули мамелюки і схопились за шаблі.
— Вай, нана! — пролунав гучний стогін, і смертельно поранений Махмуд-бей упав на тіло венеціанця».
Це вже вдруге в тій пекельній битві з вуст супротивників пролунав проникливий прощальний вигук грузинською мовою. Хвича-Махмуд повторив зойк наполеонівського воїна, в якому він упізнав нащадка своїх колишніх добрих опікунів.
Останній абзац повісті вмістив невимовну людську, я б навіть сказав, шекспірівського масштабу національну трагедію: «На полі битви серед незліченних тіл лежали хрест-навхрест два мерці. Один був у дорогому арабському вбранні, а інший — у зеленому мундирі венеціанського гвардійця.
Та Богу було відомо, що перший з них не був арабом, а другий — венеціанцем.
Обидва були синами нещасної Грузії».
(Несподіваний збіг: знаменита історична битва біля пірамід (Bataille des Peramides) відбулася 21 липня 1798 року. Дивлюсь на календар свого комп’ютера і бачу: сьогодні, коли пишу цю маленьку передмову, теж 21 липня, і хоча пройшло вже 218 років від тієї битви, наче у вухах бринить грізний голос непереможного тоді ще імператора, який, вказавши на піраміди, виголосив: «Солдати! Ви прийшли в ці краї, щоб вирвати їх з варварства, нести цивілізацію на Схід. І врятувати цю прекрасну частину світу від ярма Англії. Ми збираємося вести бій. Уявляйте, що ці пам’ятники з висоти сорока століть дивляться на вас!» І я також уявляю, як обабіч лінії зіткнення мої далекі земляки готуються знищити один одного, не підозрюючи про це!)
Коли створювався «Мамелюк», звісно, не були відомі теорії психоаналізу Фрейда чи Юнга, але письменник інтуїтивно торкнувся ніжної струни саме підсвідомого (чи несвідомого) і довів вічну присутність рідної мови в незбагненних глибинах людської пам’яті.
Остання фраза земного Ісуса Христа рідною арамейською «Елой, елой, лама сабаткані?» (Боже, Боже, чому покинув ти мене?) в «Євангелії» залишена без перекладу. Останній зойк душі не перекладається...
«Блискучим історичним офортом, створеним рукою майстра епохи Відродження», назвав повість «Мамелюк» видатний грузинський поет Тіціан Табідзе. Прочитавши його, ви переконаєтеся, що класик був правий!
Рауль Чілачава,
21 липня, 2016, Київ
I
За селищем Ушапаті, вздовж річки Техурі, пролягла між двома хребтами досить широка долина. Вона утворилася в результаті багатовікової руйнівної роботи бурхливої річки, яка з давніх-давен розмивала гірські схили, що тяглися обабіч берегів, вкритих густим лісом і кущами низькорослого лавра. Річка створила цю рівну, як долоня, долину, збагатила її ґрунт наносним мулом і підготувала для людини прекрасні місця під ріллю і посіви.
І людина скористалася щедрими дарами природи: важко знайти тут хоч клаптик необробленої землі.
Майже півтора століття тому тут колихалася нива гомі[1].
Місяць косовиці. На чистому бірюзовому небі спокійно пливло величне світило, щедро посилаючи на землю свої живодайні промені. На широкому полі всюди виднілися селяни; знявши верхній одяг, вони в самісіньких сорочках, де поодинці, а де по двоє чи по троє, працювали з мотиками в руках. Залишені подекуди для затінку шовковиці, ясени й інші гіллясті дерева звеселяли місцевість.
В одній частині поля трудилися троє: один з них був зовсім сивий, у другого вже почала пробиватися борода, а в третього ледь намічався пушок над верхньою губою. Це були батько і сини.
— Швидше мотижте, синки! Цю смугу, дасть Бог, до обіду закінчимо, — гукнув старий, — бачите, який погожий видався день!.. Хай згинуть безслідно всі гнобителі наші і всіх добрих християн, як гинуть вирвані нами бур’яни!
— Не розумію, батьку, чому їх тут стільки, — звернувся до старого його старший син Гіго, — адже минулого року ми двічі пропололи цю чортову ділянку, і корінця від плевел не залишили, а нині, дивись, вони знову вкрили поле, немов татарська орда.
— Пам’ять у тебе дірява, — перебив його молодший брат Малхаз, — невже забув, що минулого року ми цей шмат майже не чіпали. А он ту смугу, де росте старий ясен, ми двічі добре пропололи, і тепер там, мабуть, тільки доведеться розрідити густу порость гомі.
— Правильно кажеш, синку, — підтвердив батько, — ми минулого року не зуміли гарно прополоти
