Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі
— Правильно, Сепане! Тебе ж двічі викрадали, — дещо бадьоріше вигукнули старі.
— Так, двічі! Викрадачі спершу потягли мене он туди, — старий показав рукою на захід, — а вдруге — у бік володінь Цулейскірі.
— Гнали пішки?
— Звичайно, пішки! Не верхи ж! Я був уже підлітком, і одному нападнику навряд чи вдалося б утримати мене в сідлі. Двоє вершників мене тягли... Все лісом та лісом... То спускалися в глибокі лощини, то піднімалися вгору. Коли я згадую про це, то думаю, що людина все може витримати. Просто сам не збагну, як я вцілів.
Хоча історія цього викрадення давно була всім відома, розповідь Сепане привернула загальну увагу. Навіть Тагуйя майже перестав стогнати й прислухався.
— Коли мене викрали, наближався час служби Божої, а до самого вечора я не мав ні хвилини відпочинку, ні шматка в роті. Добралися ми до Теклаті і заночували там у чиємусь будинку. Опинившись під дахом, я негайно звалився і заснув міцним сном. Ще не розвиднілося, коли мене розбудили, дали трохи поїсти і одразу посадили на коня, прив’язавши ноги до стремен. Руки мені залишили вільними і кляп з рота вийняли — він був уже не потрібен: якби я навіть почав волати про допомогу, ніхто б не звернув уваги на мої крики.
— Стривай! А викрадачі були нашими одновірцями? — поцікавився хтось.
— Звичайно! Хіба турок посмів би пробратися в село, щоб з мого дому вкрасти дитину? Турки сидять отам — у фортецях! Я схитрував: скорчив веселу пику, немов примирився зі своєю долею. Тому, коли ми під’їхали до берега Ріоні, мені розв’язали ноги. У Чаладіді до нас приєдналися два вершники-турки. Мої викрадачі ставилися до них з великою пошаною. Ми спішилися для відпочинку в якомусь глухому лісі. Розбійники відразу заснули, що й не дивно: вони були настільки стомлені, що ледве ворушили язиками. Я теж відразу впав і прикинувся сонним. Заснув і один турок. А другий... Видно було, що цей сучий син — великий хитрун! Заплющив очі і робить вигляд, що спить. Потім несподівано відкриє очі і подивиться на мене. А я лежу як обсмажене порося і, прикривши очі, обережно стежу за ним. Нарешті заснув і другий турок; він так захропів, що, напевне, було чути і в самому Джіхаперті. «Господи, допоможи!..» — я тихо встав. На моє щастя, одного коня вони прив’язали до дерева неподалік. Я обережно підібрався до нього, відв’язав, відвів кроків на двадцять, тримаючи за повід, потім підтягнув попругу, стрибнув у сідло і помчав галопом. Та як летів!
— Молодець! — вигукнули літні люди.
— Значить, забрав і коня? — запитав один селянин.
— Коня?.. Не до коня мені було! Я гнав скакуна, поки він міг пересувати ноги, потім кинув його і сховався в лісі. Сам чорт не міг би знайти мене там, — відповів Сепане.
— Ну, і спритник, чортів син! — промовив хтось.
— А як захопили тебе вдруге, Сепане? — запитували з усіх боків.
— Вдруге справа була дріб’язкова! Про моє викрадення дізналися відразу, кинулися навздогін і відбили у викрадачів.
— Ех, горе нам! Якби і ми сьогодні почали шукати вчасно, то зуміли б повернути хлопчика, — сказав лисий старий.
— Так, у мене, злощасного, все вийшло не так, — сумно зізнався Тагуйя. — Поки не помітили, що розбрелися кози, ніхто не звернув уваги на те, що немає мого малюка. Тільки після цього піднявся гвалт, але було вже пізно! А коли дізналися і ми, викрадачі вже перебували за гаєм Сорті.
— О, горе, горе нам!.. — бідкалися старі.
Стемніло. У селі ніхто нічого не знав про долю Хвичі. Селяни розійшлися по домівках. Стомлені в очікуванні будь-яких звісток Тагуйя і Мзеха знесилено мовчали.
III
У дрімучому лісі, на галявині довкола величезного дуплястого дуба, була розстелена бурка. На ній напівлежав озброєний чоловік. Ствол рушниці він затиснув між ногами, а приклад притискав до грудей. На поясі незнайомця висіла шабля з роговою рукояткою, в руці він тримав пістоль. Неподалік був прив’язаний вороний кінь. З першого погляду могло здатися, що людина ця дрімає, але при найменшому шелесті листя або якомусь незначному шурхоті він обережно, як змія, піднімав голову, міцніше стискав у руці пістоль і озирався.
Це був кремезний чоловік. Його зморшкувате обличчя мало жовтуватий відтінок. У чорній, як вугілля, бороді ледь-ледь пробивалася сивина. Він неспокійно зиркав великими недобрими очима.
— Фіть-фіть-фіть, — долинуло з лісу.
Чоловік, який лежав на бурці, підвівся, оглянув запальник рушниці і напружено прислухався.
— Фіть-фіть-фіть! — почулося виразніше.
— Фіть-фіть! — повторилося після короткої паузи.
Незнайомець закинув рушницю за спину, сунув руку в кишеню, дістав очеретяну дудочку і свиснув.
— Фіть! — коротко і різко пролунало у відповідь.
Через кілька хвилин заворушилися гілки найближчих кущів і почувся шурхіт.
— Кучуйє! — гукнув незнайомець, який подавав сигнали, і відійшов за дерево, тримаючи пістоль напоготові.
— Це я! Не бійся!
— А, чорт! Обережність не завадить! — і чорнобородий, з полегшенням зітхнувши, заклав пістоля за пояс.
З ліщини виповз рудуватий чоловік маленького зросту, теж озброєний.
— Тенгізе, ти один? — запитав він.
Чорнобородий приклав ліву руку до рота, а пальцем правої вказав на дупло.
Рудуватий чоловік обережно наблизився до дерева і заглянув туди. Дупло було велике. В негоду там вільно могли б сховатися три-чотири людини.
— Еге! — тихо вимовив прибулець і з задоволенням кивнув головою.
— Тс-с, тсс!.. Він спить... — прошепотів Тенгіз.
Обидва сіли неподалік від дерева.
— Говори тихо, щоб не розбудити його, він дуже стомився, — сказав Тенгіз.
— Розумію, — відповів Кучуя, — певне, хлопчик хороший. Скільки йому років?
— Не знаю. Я не був при його народженні і хрещенні. Гадаю, років сім-вісім.
— Але як тобі, проклятому, вдалося захопити дитину? Ти прямо рись, та й годі!
— Залиш, будь ласка! Мені довелося таке пережити, що я забув і Христа, і диявола. Кажеш, «вдалося», а я там трохи голову не залишив. Руки самі тягнуться до звичного, а хіба легко тепер займатися такою небезпечною справою?! На цей раз випадок видався особливий! Тобі ж добре відомо, Кучуйє, скількох дітей я за своє життя викрав. Та що там діти, викрадав і дівчат на виданні. Чого я тільки не робив років десять тому! Ти й сам знаєш! Але такого страху, як учора, мені жодного разу не довелося зазнати. Дивом уцілів!
— Так, так, — піддакував Кучуйя. — Але викрасти було легко?
— Я ненароком зіткнувся з ним... По правді, поспішав
