На дорозі - Джек Керуак
– Що взагалі за друзі в Села? – сказали вони моєму брату. Той сам не знав, що відповісти. Люди з Півдня не витримують божевілля, особливо божевілля Діна. Він абсолютно не звертав на них уваги. Безумство Діна розцвіло дивною квіткою. Я цього цілковито не збагнув, аж доти, доки він, я, Мерілу та Данкел не залишили будинок і поїхали на коротку прогулянку в «Гадсоні», коли вперше ми залишилися на самоті та могли говорити про все, що заманеться. Дін схопив кермо, перемкнув на другу передачу, хвилинку подумав на ходу, раптом щось вирішив і погнав на повній швидкості уперед, сповнений натхненного рішення.
– Добре, дітлахи, – він сказав, почухавши носа та нахилившись, щоб дістати з бардачка цигарки, і все це робив і машину вів похитуючись вперед-назад. – «Настав час вирішити, чим ми будемо займатись наступного тижня. Дуже важливо, дуже. Ага!» – Він обігнав фургон, запряжений віслюками; у ньому сидів старий негр. – «Так! -кричав Дін. – Так! Пригляньтесь до нього! Тепер подумайте про його душу – зупиніться і подумайте». – І він уповільнив швидкість, щоб усі могли обернутись і подивитись, як старий шкребеться по дорозі. – О, так, заціпіть його; у тій голові думки, за які я віддав би праву руку; залізти туди і дізнатись, що цей бідолаха міркує про цьогорічний буряк і про м'ясо. Селе, ти цього не знаєш, але колись, коли мені було одинадцять, я цілий рік жив з фермером у Арканзасі. Мені давали жахливі завдання, якось я мусив зняти шкіру з мертвого коня. Я не був у Арканзасі з Різдва 1943-го, п'ять років тому, коли за мною та Беном Ґевіном гнався з пістолетом власник машини, яку ми намагалися вкрасти; я все це кажу, щоб тобі показати, що
я дещо знаю про південь. Тобто знав – маю на увазі, що я перемацав південь, знаю його, як свої п'ять пальців – і я затямив твої листи про південь. О так, так, так», – казав він, їдучи повільно, потім зупинився і раптом дав газу та, нахилившись над кермом, витиснув усі сімдесят. Він з підозрою дивився вперед. Мерілу блаженно усміхалась. Це був новий і завершений Дін – дорослий і зрілий. Я подумав, боже, як він змінився. Ненависть стріляла з його очей, коли він розповідав про те, що йому не до душі; величні промені щастя струменіли з них, коли він раптово веселішав; кожен його м'яз здригався заради життя та
руху. – О, чувак, чого б я тобі тільки не розказав, – мовив
він, штовхаючи мене. – О, чувак, нам украй необхідно знайти час – що сталося з Карло? Рідненькі, першим ділом уранці ми всі поїдемо до Карло. Так, Мерілу, ми купимо хліба і м'яса, щоб зробити обід на дорогу в Нью-Йорк. Скільки в тебе грошей, Селе? Ми все запхаємо на зад машини – меблі Місіс П., а ми всі тісненько сидітимемо спереду і будемо розказувати історії, поки летітимо в Нью-Йорк. Мерілу, солоденька, ти сядеш біля мене, потім Сел, потім Ед біля вікна, великий Ед рятуватиме нас від протягу, цього разу закутаний у свій халат. А потім ми всі поїдемо до солодкого життя, бо зараз час, а ми всі знаємо час! - Він люто тер свою щелепу, обігнав три вантажівки і влетів у Тестамент, розглядаючись по боках – він бачив усе на 180 градусів, навіть не повертаючи голови. Бум! Він за хвилину знайшов місце, де припаркуватись, і ми зупинились. Він вискочив з машини й люто побіг на залізничну станцію; ми, як вівці, прямували за ним. Він купив цигарок. У своїх рухах він став геть божевільним; здавалося, що він усе робить водночас. Він хитав головою вгору, вниз, убоки; нервово махав руками; швидко ходив, сідав, перехрещував ноги, вставав, тер руки, тер свою ширінку, підтягував штани, дивився вгору й казав: «Ам», і рвучко озирався навкруги, щоб усе роздивитись; він увесь час штрикав мене під ребра і безперервно говорив.
У Тестаменті було дуже холодно; сніг випав раніше ніж завжди. Дін стояв посеред довгої похмурої вулиці, яка тяглася вздовж заліниці, вдягнений лише у майку і обвислі джинси з розперезаним поясом, наче збирався їх зняти. Він підійшов і засунув голову в машину, щоб поговорити з Мерілу, і одразу відійшов, махаючи руками перед її обличчям:
– О, так, я знаю! Я тебе знаю, я знаю тебе, люба! -Його сміх був маніакальний; він починався низько й закінчувався на високих нотах, так само, як сміх радіоманіяка, лише швидше, немов бринчання. Потім він повернувся до ділової манери. Нам не було потреби їхати в центр, але він знаходив причини. Він нас усіх примушував метушитись: Мерілу мала подбати про їжу, я мав купити газету, щоб дізнатися прогноз погоди, Ед пішов по сигари. Дін обожнював курити сигари. Він закурив над газетою і промовив:
– Ох, наші святі тугодуми у Вашингтоні планують по-даль-ші незручності – агам! – о – гоп! гоп! – Він підстрибнув і побіг роздивитися кольорову дівчину, котра щойно пройшла мимо станції. – Глянь на неї, – сказав він, мляво показуючи на неї пальцем і розпливаючись у придуркуватій посмішці, – маленька чорна гарнюня. Ох! Гмм! – Ми сіли в машину й погнали назад до будинку мого брата.
Я мав спокійне Різдво, як мені стало ясно, коли ми повернулися в будинок і побачили новорічну ялинку, подарунки, відчули запах печеної індички та вслухались у розмови рідні, проте тепер у мене знову вселився біс, і біса звали Дін Моріарті; я знову рвався на дорогу.
Розділ другий
МИ СПАКУВАЛИ меблі мого брата на заднє сидіння й вирушили у темряву, обіцяючи повернутися за тридцять годин – тридцять годин на тисячу миль на північ і на південь. Саме так хотів Дін. Це була тяжка поїздка, але ми цього не помічали; обігрівач не працював і відповідно лобове скло запітніло та заледеніло; Дін їхав сімдесят і весь час висував руку, щоб протерти його ганчіркою та зробити дірку для видимості:
– Ох, священна дірка! – У просторому «Гадсоні» ми мали достатньо місця спереду для всіх чотирьох. Ми накрили себе ковдрою. Радіо не працювало. Це була новенька машина, куплена п'ять днів тому, і вже була поламана. До того ж за неї було сплачено лише перший