Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Було вже геть темно. Навіть клуби снігу сіріли, а місцями просто чорніли. Міхал послизнувся. Крізь шум завірюхи ледь почулось, як, падаючи на лід, дзвякнув ломик, що ним довбали ополонки.
Едек насилу йшов. Вони то місили великі, майже до пояса, снігові замети, що раптом виростали під ногами, то ковзали по льоду, вичищеному, як скло. І вже не шум, а невпинний могутній рев і жахливий, кошмарний свист сповнював усе навколо них. Цю завірюху роздмухували, мабуть, усі чорти світу. Десь глибоко вже ворушилася розпачлива думка, що вони не вистоять, не зможуть довше опиратися страшному шаленству природи. Буря поглине їх, змете, гнатиме по льоду безпорадних, задубілих, мов ті окуні, яких зовсім недавно вони викидали на кригу біля ополонки. А потім засипле Здоровенною кучугурою снігу та льоду аж до весни, коли захлюпочуть хвилі озера.
Коло ніг, грудей, обличчя щось раптом зашелестіло, терлося під поривом вітру, шмагонуло по обличчю. Розпізнали — то очерет. Отже, це вже берег, дійшли. Ще трохи — і буде ліс, дерева захистять, дадуть притулок...
З останніх сил пробігли якнайшвидше ті кілька кроків, що відділяли їх од рятівного берега, натикаючись на кущі І стовбури, видерлися на нього.
— Пощастило...
— Еге ж... І дивись, ми несемо з собою рибу!
Здивовано глянули один на одного, потім на рибники, повні присипаних снігом окунів, і раптом засміялися, тепер уже спокійні, щасливі.
Тут, у лісі, буря була не така страшна і сильна. Здавалося, ніби вони йшли десь угорі, по верховіттю велетнів-ялин, які з гідністю шуміли, відповідаючи на кожен натиск хурделиці.
Едек згадав щойно пережиті хвилини і ледве повернув безсилу, закляклу від холоду голову до лісника:
— Міхал, ти врятував мене. Сам я не знав, де берег...
— Я теж не знав. Ішов наосліп. Як там наші хлопці, чи вибралися, чи, може, й досі на озері? Едек, не сідай, це небезпечно, ми повинні якнайшвидше йти додому. Бо якщо вони на озері, то треба рятувати...
— Хвилинку, я трошки відпочину, немає сили... Вони були не так далеко, як ми. Напевне, встигли раніше дістатися до лісу... Я закурю.
Марні зусилля. Пальці так заклякли, що не можна було витерти сірника. А коли це вдалося йому, вітер погасив вогник, не встигло й розгорітися...
Міхал розпачливо термосив товариша, умовляючи його йти далі. Нарешті Едек знехотя підвівся, насилу переставляючи ноги.
— Де ми? — запитав він, коли вийшли на дорогу, по якій знову гуляв вітер.
Лісник уважно озирався. Повів очима по стовбурах дерев і задоволено засміявся. Торік весною він саме тут розвішував на деревах шпаківні.
— Так я й думав, ми вийшли на північний бік озера. Добре, що не треба обходити, а то довелося б іти аж до вечора. І так буде більше години ходи...
— Ого! Я стільки не пройду... У мене все задубіло,— ремствував Едек.
Міхал, незважаючи на заперечення, взяв у нього садок з рибою. Потім рушив уперед, першим прокладаючи слід у сипкому снігу. Вітер дув і тут, білою курявою сипав у очі, але це була вже дитяча забава. Так і брели крок за кроком, стомлені, сонні.
Завірюха начебто поволі вщухала. І сніг сипав уже не такий густий, як доти. Сніжинки стали менші, тонким шаром падали на одяг.
Міхал довго морочився, поки дістався до захованого десь глибоко в кишені годинника. Закоцюблою рукою витягнув старовинну «цибулю», довго дивився на неї, потім приклав до вуха.
— Котра година?
— Ти не повіриш. Скоро вже третя. А з дому вийшли на початку десятої...
— Стільки часу воювали на тому озері?
Лісник знизав плечима.
Яким же радісним було для них гавкання Рекса і Кульгавого. А коли почувся ще тихий писк Мірці, коли назустріч вибігла сарна, вони вже знали, що тепер дома. На порозі чекав лісничий — неспокійний, блідий. Глибоко зітхнув.
— Слава богу. Тільки один раз, на Поліссі, я переживав щось подібне. Облиш, людино добра — справжній тайфун, інакше не назвеш.— Урвав, у голосі забриніла тривога.— А де ж решта?
— А їх ще немає? Може, вийшли по той бік озера, од затоки їм було найближче. Ми з Едеком ловили глибше, за тією широкою смугою очерету...
Міхалові слова не заспокоїли лісничого. Він поглядам то на годинник, то на верхів’я дерев, які все ще гнулися під поривами вітру, то на густий сніг, що безнастання засипав землю.
— Ідіть мерщій до хати... Замерзли. Там розкажете, що і як... Я був коло озера, бачив, що там діялось... Порадимося, що робити,— шукати їх чи ждати.
Трохи горілки, багато чаю, зміна одягу, натирання аж до болю, тепла кімната. «Було б чудово, якби не страх за тих трьох. Невже вони не вийшли на берег, лишилися на кризі?»
Едек охоче заснув би, страшенна втома валила його з ніг. Він щипав себе, кліпав припухлими повіками. Що з ними? Що з ними?
Вітер ущух. Тепер сіяв дрібненький сніг. Лісничиха, склавши на грудях руки, стояла на порозі кімнати — насторожено чекала.
Заглянув лісничий, одягнений по-дорожньому.
— Ідеш на пошуки?
Едек схопився з місця. Лісничиха помогла йому одягнутися. Серед усіх них вона була чи не найбільш витримана; перевірила, чи взяли вони з собою термос із гарячим чаєм, горілку, сало для натирання відморожених рук або щік.
Лісничий теж був спокійний і витриманий. Тільки обличчя його почервоніло, на ньому виступили темні плями, а голос був трохи тихший, ніж звичайно.
— Рекс! Кульгавий! — гукнув він.
Рушили до пристані. Собаки побігли вперед, пустуючи в снігу, раді несподіваній прогулянці.
— Аго-о-ов! Ге-е-ей!
Зупинились. Од будівель бігла пані Гелена — сказала, що всі троє прийшли з березини.
Лісничий скинув шапку і мовчки стояв, дивлячись на темне, вкрите хмарами небо.
X. Вечірні спогади
Які лагідні, повні спокійної радості могли бути сірі, звичайно гострі очі лісничого! Едек поглядав на обличчя господаря і бачив найперше саме ці очі під широкими, кущистими бровами. Зараз вони були такі теплі, доброзичливі, сміялися разом з усім обличчям.
Колядка виривалася з кімнати, линула за будинок, на дорогу, на ліси. Здивований Рекс зазирав з коридора і знов одходив назад, потім довго стояв, зосереджено роздумуючи, лад мискою, в якій весь час було повно їжі, хоча він уже так наївся, що ледве дихав.
Найважливіше було те, що від колядок аж пашіло радістю і родинним теплом. Так, саме
