Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

— Я раптом подумав, що зручніше тобі буде в готелі. Заодно і я там переночую. Давай-давай.

Уже за хвилину ми, не прощаючись із господинею, виходимо.

— Можна, звичайно, пішки через парк, — по-діловому, наче щойно нічого не сталося, мізкує вголос Віктор. — Але безпечніше буде на таксі. Тут стоянка поруч є.

Ідемо.

— Часто таке у вас? — питаю я за хвильку.

Не з цікавості — щоб перервати потік народження ментів, у нас і так поліцейська держава.

— Що найгірше, — після паузи відповідає Віктор, — у себе ж таки вдома мені нікуди від цього подітися. Єдина кімната, на яку я спромігся, стала нашим спільним гробиком, міні-могильником для решток шлюбу, для з’ясування ступеню провини кожного в тому, що доводиться займатися саме цим банальним заняттям… Інколи мені стає навіть цікаво: скільки ще пар із шестимільярдного планетарного вулика повторюють у цю мить наші слова, навіть не намагаючись змінити їхнього розташування в цій класичній, хоча й бездарній п’єсі. У тебе от буває таке?

— Ні, — кажу. — Я розлучений.

— Щастить. Нам нікуди подітись одне від одного. Розлучення нічого не дасть — жити доведеться разом, хі-хі. У дні перед менструаціями вона скаженіє. Передчуваючи клімакс, сатаніє. Фурія, істеричка з безтямними очима… Її ревнощі стають маніакальними. Вона бачить зраду скрізь — навіть у моїх цілком обґрунтованих затримках на роботі; що вже казати про флірт із молодими жінками, який вона прочуває на відстані, наче медіум…

Щось розладналося з метаболізмом, і вона стала брякнути — роздуватися навсібіч, як повітряна кулька, у яку хтось щосили, аж червоніючи, надмухує повітря. Ось-ось лусне з тріском… А колись, повірити важко, вона була милою худою дівчинкою, яка сюсюкала наді мною й не дозволяла волосинці впасти з моєї світлої, на її тодішню думку, голови…

У Нелі вже кілька років немає нижнього переднього зуба — на новий одразу після видалення не вистачило грошей, а потім сусідні зуби зрослися, і щілина між ними тепер занадто мала для того, щоб уставити ще один, однак, коли жінка говорить, чорна дірка стає надто помітною.

Ми знаходимо таксі, сідаємо на заднє сидіння. Машину трясе по вибоїнах, а Віктор продовжує:

— Чомусь спливає з глибин пам’яті на поверхню свідомості моя перша зрада. Чи перша? Зраджувати ми ж учимося з пелюшок: батька, коли кажемо мамі, що любимо її більше, ніж його; потім маму, коли залишаємося на ніч у дідуся-бабусі замість щоб повертатися додому.

Я наче архіваріус, що, перегортаючи без жодної конкретної мети якісь кипи паперу, раптом натрапив на щось цікаве, угледів у собі ґандж, причину глибоко засілого в мені статевого збочення.

Неля ще не була хвора, її ноги навіть здавалися мені красивими, я пишався виходити з нею в люди — мені заздрили, я шалено ревнував, перехоплюючи захоплені погляди чоловіків, спрямовані на її груди чи сідниці.

— Знаєш, — зізналася вона мені одного разу, — я ж дуже любила декольтований одяг, але змушена від нього відмовитися й носити гольфи та блузки.

Я нічого не розумів, я був сприкрений тим, що не помітив її вподобань в одязі, що чогось не знав про неї, що вона, отже, могла в принципі від мене щось приховати.

— Ну, мої груди, — сприйнявши мої округлені очі за здивування, вона, замість того, аби вмовкнути, продовжувала, вирішивши розтовкмачити все якнайдокладніше. — Мабуть, тобі це, як чоловікові, буде нелегко зрозуміти, однак спробуй. Коли ти розмовляєш із чоловіками, а вони дивляться тобі замість очей кудись углиб, хочеш-не-хочеш, почуватимешся незручно…

— Хто? — допитувався я, почервонівши від люті. — Хто дивився на твої груди?

Я відчував її своє власністю, але такою, яка знаходиться в постійній небезпеці. Це як автомобіль без сигналізації. Її не можна залишити без нагляду ні на мить. Слід бути пильним. Я почувався наче на пороховій вежі. Я марнів без сну. Я боявся втратити її, бо не знав, що робитиму, якщо вона мене раптом зрадить. Я боявся довго затримуватися на роботі, щоб не залишати її саму (її робочий день завершувався швидше), однак, вибігши з редакції завчасно, боявся й повертатися додому, бо найдужче мене тоді страхала, певно, не так зрада, як можливість дізнатися про неї… Тепер, як це не смішно, усе змінилося й відбувається з точністю до навпаки. Параноя Нелиних ревнощів викликає в мене лише роздратування. А тоді, мабуть, я здавався їй нудним, смішним й огидним зі своїми постійними підозрами, які проти моєї волі проявлялися та приховати які було марною справою. Утім, скажу в своє виправдання, вона ніяк не сприяла моєму заспокоєнню, навпаки, поводилася доволі розкуто, що заганяло мене в такі депресивні стани, що й передати складно. Я кілька разів із відчаю серйозно подумував про самогубство, яке, якби я на це зважився, потім, напевно, ніхто б не зміг пояснити. Однак я все ще живий, хоча й не щасливіший, як тоді, хіба байдужіший і розважливіший.

Не було тоді ще Ані, не було й Слави, не було нинішньої редакції; я працював у якійсь вошивій заводській газетівці, де на столах стукотіли лише дві друкарські машинки — одна велетенська електрична, а інша портативна, механічна, за якою любив працювати я. Верстка в ті часи була значно складніша — про комп’ютерну ще ніхто не чув, доводилося набирати тексти в друкарні. За помилки передбачалося суворе покарання, номер уважно вичитували в спеціальному відділі заводської парторганізації, яким керував лисий недоумок в окулярах. Він завжди мав претензії до нашого редактора, у якого зараз пожовкле обличчя алкоголіка та сірий погляд, що нічого не виражає при зустрічах. Він мене вже не впізнає, лише інколи придивляється уважніше, коли я нажахано зупиняюся проти нього. Бродить у компанії останніх алкашів однією з центральних алей нашого маленького містечка — десь там поруч є притон, у якому продають дешеву горілку; цікаво, звідки в тих бідачиськ, що їхні бездиханні тіла якось вранці знаходять на лавках переохолодженими, знаходяться гроші на цю смертельну для них отруту. Напившись, він виступає з гурту, похитуючись, підходить до перехожих, звичайних людей, вигляд яких йому щось нагадує, він же сам колись був схожим на них, був серед них, а не поза межами суспільства, як зараз, люди сахаються його, наче прокаженого, кидаються вбік, а він хоче щось сказати їхньою мовою, пояснити їм, що він такий самий, що він ненавмисно, але з горлянки виривається тільки гудіння та незрозуміле варнякання — він уже й слова забув.

Тоді він також любив причащатися до пляшки, але ж зі словами зате виробляв яке! А на партогранізацію, яка