Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

У тій самій парторганізації працювала тоді така собі Валя. Їй було років 30, і саме вона, а аж ніяк не я, тоді ще геть юний, була ініціатором наших стосунків. Хоча навіщо виправдовуватися, це все одно тепер не має ніякого значення.

Пам’ятаю, одразу зрозумів, чим все завершиться, щойно я, полум’яніючи та задихаючись від хвилювання, домовився з нею про зустріч. Вона вся сяяла, випромінювала з себе якусь дику, майже тваринну радість: дивуюся, чому вона, така квітуча, обрала для зв’язку саме мене, похмурого, закомплексованого та закляклого від сумнівів, — певно, тільки через те, що я був наймолодшим із її оточення й трохи закоханим — не так у неї, як у її красу. Дуже боявся, що випадково (я майже впевнив себе в тому, що це неодмінно трапиться — спрацює так званий закон підлоти) зустрінуся з Нелею. Вона справді інколи проходила повз те місце, на якому я необачно домовився про зустріч із Валею. Мене мучило сумління, я терзався, ніяк не міг знайти собі місця від неспокою. Жах того, що все виявиться, стане відомим дружині, не давав мені почуватися розкуто в бесіді. Я здебільшого мовчав, відповідав на запитання дами не до ладу. Повів її спочатку в якесь кафе, потім, даремно гаючи час, до міського озера. На березі в сутінках вона, здається, сама мене поцілувала. Ми кохалися просто там, у якихось кущах. Коли було по всьому, я спочатку відчув радість, потім утому й раптом з’явилося бажання бігти додому й у всьому зізнатися. Однак той нетривалий зв’язок мав терапевтичний ефект: сам зрадивши дружину, я став менше боятися перелюбу від неї.

Тим часом ми приїхали.

— Давай гроші, — каже Віктор. — Не розказую я ж тобі сокровенне за просто так. Хоч посплю за твій рахунок нормально, без жінки, і на таксі поїжджу.

Знервовано дістаю гаманець. Іноді мені його шкода, іноді — хочеться роздерти на шматки.

Частина 16

Номер брудний. Із вікна дме. Підвіконня мокре — від учорашнього дощу. І чорне — від місцевого прикарпатського повітря, мабуть. Або від заводських труб на горизонті. Шукаю серветку, щоб витерти від бруду пальці, але в туалеті нема навіть паперу.

— Я думав, ти хотів дешевше, — сміється Віктор і відкриває запальничкою пиво. — Будеш?

Я заперечливо хитаю головою:

— Уже не лізе.

— У мене теж не лізе. Але за інерцією ще п’ється. Ти не думай, що ми тут усі алкоголіки. Так, я люблю випити пива. Але напиватися — це просто спроба зняти стрес після того, що сталося. А цей заклад — бо в центрі — раз і дешево — два. Гуртожиток готельного типу. Чи готель гуртожиткового. Випий ще — обіцяю розказати тобі нову історію.

Я роздягаюся — і з-під сорочки випадає диктофон із шнурком для мікрофона. Геть забув. Незручно, але я просто дістаю його з підлоги й натискаю кнопку «оф».

— Ти все записував? — здивовано здіймає догори брови Віктор.

Я мовчки запихаю диктофон у сумку.

— Ну, але навіщо ж я тобі це розказував? — усміхається він. — Хай буде. Тільки сумніваюся, що більшість цього підійде для статті. Але знаєш що? Ти зможеш написати роман про це все.

— Роман? — дивуюся я.

— Авжеж, роман. Я думав про це, про роман. Дещо навіть записував. Але я не зможу. Надто лінивий і надто багато п’ю. А тобі достатньо буде тільки розшифрувати записи.

— Гм, — я.

— Авжеж. Ти мусиш написати роман. Умикай його далі, я ще трохи поговорю. Назвеш — «Жах на вулиці в’язнів».

— Чому так?

— Скоро дізнаєшся. Це хороша ідея. Тут же все, що тобі треба. Усе, чого бракує центру і є в провінції. Убивства, мафія, зрощена з владою, навіть любов. Навіть тут є любов, курва.

— Може, ти нарешті розкажеш мені щось для статті? — питаю я. — Бо її треба написати вже завтра-позавтра. А роман якось потім. Може.

— Ніхєра, старий. Так ти ніколи його не напишеш. Те, що для статті, я розкажу тобі, тільки коли ти вип’єш зі мною ще пива й пообіцяєш написати роман.

— Гаразд, — кажу я. — Вип’ю пива. І пообіцяю написати. Простягає мені пляшку, оголює жовті зуби й заперечливо хитає головою:

— Не просто пообіцяєш. А напишеш. Тобі самому цікаво. Інакше б ти не дивився на мене так.

— Як так? — питаю я.

— Майже закохано. Не в сенсі гомосексуалізму. А в сенсі історії. Тобі цікаво.

— Мені потрібно…

— Та задрав ти зі своїм «потрібно». Тут люди гинуть, а тобі потрібно. Тебе ж навіть не звільнять, якщо ти не напишеш цю статтю. Або погано її напишеш. А навіть звільнення — це не найбільше трагедія в житті, навпаки — початок чогось нового.

Я мовчу. Помічаю, що його це найбільше дістає — моя мовчанка. Навіть ні — відсутність можливості говорити йому, щоб я слухав.

— Словом, напишеш роман, ти вже пообіцяв. Можу кілька шматків подарувати. Стиль не дуже, але зміст усе виправдовує.

Він знову дістає з сумки свої папірці.

Я кривлюся.

— Не кривись. Тут тобі якраз для статті. Реальна історія в художній формі. Але якщо не хочеш — то й не треба.

Я мовчу.

Він починає ховати свої папірці. Цікавість у мені перемагає.

— Гаразд, — кажу. — Давай.

Лице Віктора спотворює посмішка. Він розпливається.

— Ні, — каже. — За те, що ти скривився, тепер будеш покараний. Я це тобі прочитаю. Уголос. Ще й із передмовою. Вона важлива. Це про роботу штабу. Ми здогадувалися, що зіткнемося з чорною роботою, але не думали, що все буде настільки серйозно. Що проти нас працюють аж так брутально. І з такими ресурсами. Думали, що достатньо збирати дані щодо соціології, зустрічатись із виборцями, купувати їх. Так-так, купувати, не дивися на мене так, Мирон теж не був святим, у нього багато років був благодійний фонд у районі. Словом, слухай і зрозумієш, як усе починалося. Щоб не дивуватися, чому так закінчилося.

Він відкашлюється, встає та починає декламувати:

— Мирон Павлович поспішав додому. Щоразу, подумки означуючи так свою дію за звичкою (словесна констатація фактів стала безглуздою нормою життя одразу після того, як його затягли в це божевілля), він жахався своєї безпритульності. У нього немає і, певно, уже ніколи не буде дому. Двадцятип’ятирічна дружина зараз невідомо де, й особливих причин надто довіряти їй у нього немає. Про це вже скрізь і