На дорозі - Джек Керуак
Я думав, що всі дикі простори Америки були на Заході, аж поки привид Саскуїхани не показав мені, що це не так. Ні, на Сході теж є дикі місцевості; ті самі дикі краї, які Бен Франклін орав волами, коли працював почтмейстером, ті краї, де Джорж Вашингтон, немов навіжений, воював із індіанцями, де Даніел Бун розповідав історії про пенсильванські ліхтарі та обіцяв знайти Прохід, коли Бредфорд збудував свою дорогу, і чоловіки святкували це в дерев'яних будиночках. Для маленького чоловічка не було величних арізонських просторів, лише зелені дикі землі Пенсильванії, Меріленду і Вірджинії, сільські доріжки й заасфальтовані шосе, які вихиляються біля скорботних річок Саскуїхана, Мононгахела, Старий Потомак та Моно-касі.
Тієї ночі в Гарісбурзі мені довелося спати на вокзальній лавці; на світанку працівники залізниці викинули мене геть. Чи це не правда, що ми починаємо своє життя солодким дитям з вірою у все, що є під батьківським дахом? Потім настає день Лаодіцей, коли ти розумієш, що ти жалюгідний, нещасний, бідний, сліпий і голий, і з обличчям страшного невдоволеного привида ти плентаєшся через кошмарне існування. Змучений, я вивалився із зупинки; я більше не міг себе котролювати. Все, що я бачив того ранку, була білизна, як білизна могили. Я вмирав з голоду. Як калорії я мав лише залишок льодяників від кашлю, котрі я купив у Шелтоні, Небраска, багато місяців тому; я їх смоктав задля цукру. Я не вмів просити милостиню. Спотикаючись, вибрався з міста, мені ледве вистачило сили, щоб дістатися околиці. Я знав, що мене заарештують, якщо я проведу ще одну ніч у Гарісбурзі. Прокляте місто! Водій машини, яка мене підібрала, був худим чоловіком, який вірив у контрольоване голодування задля здоров'я. Коли дорогою на схід я йому розповів, що вмираю з голоду, він відповів:
– Добре, добре, нема нічого кращого. Я сам нічого не їв уже три дні. Я житиму до ста п'ятдесяти років.
Він був мішком кісток, розхристаною лялькою, поламаним маніяком. Мене міг би підвезти статний товстун, котрий сказав би: «Давай зупинимось у цьому ресторані та поїмо свинячих відбивних з квасолею». Але ні, того ранку мене мав підібрати маніяк, котрий вірив у контрольоване голодування заради здоров'я. Через сто миль він подобрішав і витяг хліб із маслом. Бутерброди були заховані між екземплярами його товару. Він продавав сантехніку по всій Пенсільванії. Я зжер увесь хліб із маслом. Раптом я розсміявся. Я був сам у машині, чекаючи, поки водій зробить робочі дзвінки в Алентаун, і не переставав сміятися. Боже, я був такий змордований життям. Проте цей божевільний довіз мене додому в Нью-Йорк.
Раптом я опинився у Таймс-сквері. Я проїхав вісім тисяч миль через американський континент і був знову в Таймс-сквері; і до того ж просто в годину пік, вдивляючись своїми невинними дорожніми очима в абсолютне божевілля та фантастичну метушню Нью-Йорка з його мільйонами й мільйонами, що намагаються заробити на хліб, безумна мрія – хапати, брати, давати, позіхати, вмирати, лише для того, щоб бути похованим на жахливих міських кладовищах за Лонг-Айлендом. Високі башти країни -інший край країни, де народжується Паперова Америка. Я стояв у дверях метро, намагаючись підібрати гарний довгий бичок, але щоразу коли я зупинявся, пробігав величезний безумний натовп і змітав його з поля зору, і врешті він був затоптаний. Я не мав грошей, щоб поїхати додому автобусом. Патерсон досить далеко від Таймс-сквер. Ви можете уявити, як я йду ці останні милі до Нью-Джерсі через тунель Лінкольна або через міст Вашингтона? Я прошмигнув площею в пошуках Гасела; його не було, він був на острові Райкерзі в барах. Де Дін? Де всі? Де життя? Я мав дім, куди можна повернутись, де можна прихилити голову та вирахувати втрати й виграші. Мені довелося клянчити гроші на автобус. Я нарешті наштовхнувся на грецького священика, який стояв за рогом. Він дав мені двадцять п'ять центів, нервово озираючись. Я поспішив на автобус.
Коли я приїхав додому, то з'їв усе, що було в морозильній камері. Моя тітка підвелася й глянула на мене.
– Бідний маленький Сальваторе, – сказала вона італійською. – Ти худий-худий. Де ти був увесь цей час?
Я мав на собі дві сорочки і два светри; моя полотняна торба вміщала в себе подрані штани з бабовняних полів та розвалені рештки черевиків-гуарача. Ми з тіткою вирішили купити електричний холодильник на гроші, які я їй відсилав з Каліфорнії; він був першим у сім'ї. Вона лягла спати, а пізно вночі я не міг заснути й курив у ліжку. На столі лежав мій напівзавершений рукопис. Був жовтень, я був вдома і знов треба було сідати за роботу. Перші холодні вітри трясли вікна; я добрався саме вчасно. Дін приходив до мене додому, ночував у нас декілька разів, чекав на мене; говорив з моєю тіткою, поки вона працювала над величезним килимом із різних шматків тканини, зробленим з одягу всієї родини, назбираного за багато років; тепер він був готовий і розпростертий на підлозі моєї спальні – складний і багатий, як сам час; за два дні до мого приїзду Дін поїхав у Сан-Франциско, напевно, перетинаючи мої шляхи десь у Пенсильванії чи Огайо. Там він мав иласне життя; Каміл щойно знайшла квартиру. Мені ніколи не спадало на думку зв'язатися з нею, коли я був у Міл-сіті. Тепер було запізно, і я сумував за Діном.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
МИНУЛО більше року перед тим, як я знову зустрівся з Діном. Я весь цей час був удома, закінчив книжку і пішов учитися, як демобілізований із армії за новим Біллем про права. На різдво 1948-го ми з тіткою, завалені подарунками, поїхали відвідати мого брата у Вірджинії. Я написав Діну, і він відповів, що знову збирається на схід; я йому сказав, що хай мене шукає в Тестаменті, Вірджи-нія, між Різдвом та Новим Роком. Одного дня, коли всі наші південні родичі сиділи у вітальні в Тестаменті, кістляві чоловіки та жінки із давньою південною землею в очах, тихо та жалібно розмовляючи про погоду, врожай, і втомлено звітували про те, в кого народилась дитина, хто купив новий будинок, і так далі, на узбіччі, біля будинку, зупинився брудний «Гадсон» 49-го року. Я не уявляв, хто це міг бути. На ґанок піднявся й подзвонив у двері втомлений молодий хлопець – мускулистий, у обтріпаній майці, неголений і з червоними очима. Я відчинив двері і зрозумів, що це Дін. За неймовірно
