Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
— Сігарєти є, хімік? — підходить упритул пахан.
Я мовчки дістаю пачку — спеціально для них заготовлену, сам я не курю, я ж уже тобі казав. Вони, по-ідіотськи регочучи, пригощаються, по колу обходячи мене, обступивши з усіх боків. Пахан, який зростом ледь дістає мені до плеча й тому змушений дивитися знизу вгору, робить ще крок уперед, сподіваючись, що я відступлю (дарма, треба сказати)… Він наступає мені на ногу, але заточується сам, що викликає регіт його ж дружків…
— Бля!.. Малчать, сукі!.. А ти, скатіна, спічкі гані!!! — кидається він до мене.
Ще якихось п’ять років тому я би не стерпів — змолотивши двох-трьох сосунків, примусив би решту розсипатися, наклавши повні штани. Тепер же відчуваю, що будь-яка моя необережність або просто перелив їхнього настрою може скінчитися фатально — у кращому разі доведеться кілька місяців працювати на дантиста. Навіть із псами краще, — думаю, — тих, якщо не боїшся, не роздратуєш, а ці реагують не на твій, а на свій страх. Запах власної сечі доводить їх до сказу — очі вилазять із орбіт, морди оскалюються — ще би шерсть на спині з’явилася — чистісінькі вовкулаки.
Але я їм не підходжу — недостатньо інтелігентний, та й вік, певно, щось та й важить — не їхня вагова категорія. Крім того, вони ще як слід себе не накрутили алкоголем. Отож, мене милостиво відпускають, попередньо обізвавши «старим мудаком» і «педиком» — особливо старається наймолодший і найслабший серед цього падла, який, відчувши себе під захистом натовпу, умліває від усевладдя й уседозволеності. Я впізнаю його голос і даю собі слово віддячитися — цей малолітній кримінальник живе в моєму дворі. Його мати безперервно в загулах, тоді як батько горбатиться на полуничних плантаціях і будовах Португалії.
Мене проймає дрож ненависті, але я розважливий, і доводиться терпіти. Віддаляються в пошуках нової жертви — інтелігентика без сигарет. Якщо когось знайдуть, хай начувається, бо просити в них пощади — це все одно, що сподіватися на оживлення схололого трупа.
Тепер мені майже нічого боятися, крім, хіба, іншої компанії чи навіть повторної зустрічі з цими самими хлопчиками — вдруге вони мені не подарують. Болять ноги, у голові гуде. Хочеться присісти, сховатися в надійному місці… Я шукаю фортецю, але її ніде нема. Подумую про повернення додому, але йти ще так далеко і так не хочеться. Поруч парк, я поволі крокую туди, намагаючись забавити себе думками про можливу бійку. Одяг геть вимазаний — пальто, штани, про взуття взагалі мовчу. У такому вигляді додому краще не повертатися. У пачці ще залишилося кілька сигарет — одну з них я кладу собі в писок, але не припалюю, просто пожовую до нудотності смердючий фільтр. Чергова поразка, про яку ніхто, крім мене, не знатиме… Тепер знатимеш ти….
Частина 14
— Ну, і де тебе носить?!
Вона повертається спиною до дверей ще раніше, ніж вони відчиняються, і тому навіть не зауважує мене. Упадають в очі її товсті ноги з варикозними фіалковими судинами, що випинаються з-під шкіри, як торішнє зів’яле листя з-під напіврозталого чорного снігу.
— Заходь, не бійся. Чи бійся, — посміхається Віктор. — У нас гість, — це він уже дружині.
— Знов бухав? — питає та, пильно дивлячись на мене.
— Не звертай уваги, — каже Віктор. — Її батько помер від алкоголізму (точніше буде сказати, що її батько був алкоголіком, який помер від передозування неякісною горілкою), і тепер кожна випита мною чарка наче повертає для неї з потойбіччя той синій, майже чорний труп, який знайшли під ранок на вулиці.
Неля поволі обертається. Квартира дуже маленька. У коридорчику ми ледве поміщаємося втрьох, звідти ж видно малесеньку кімнату й ще меншу кухоньку. Саме туди йде жінка. Дістає з шафки пляшку, очевидно, горілки, і спокійно жбурляє її на підлогу. Та з тріском розбивається на скалки.
— У нас є пиво з собою, — так само спокійно відповідає їй Віктор.
— Ти йди поки в кімнату, — каже він мені. — А я попрошу дружину приготувати нам вечерю.
Я не маю нічого проти, бо такі сцени — це вже занадто. Зачиняю за собою двері, проте вигуки все одно чути. І брязкіт посуду. Я оглядаю кімнату: вона навіть менша, ніж я думав, 10–12 квадратних метрів. Низька стеля робить її ще більш схожою на гріб. Розкладний диван, ліжко й дві шафи, одна з речами, інша — книжкова.
Помічаю в книжковій шафі дешеву статуетку. Підставка, на ній пласка жерстяна фігура. Замість голови — фото. Гії Гонгадзе. Раптом чую грюкання дверима. Заходить Віктор:
— Вона пішла до сусідки по рондель. Повернеться й буде нас бити, жартую…
— Можна подивитися? — питаю я про статуетку.
— Краще не чіпай, — бурмоче Віктор. — Це не те, чим би я хотів пишатися.
— Що це взагалі?
— Премія імені Гонгадзе. Гроші й статуетка. Присуджується місцевою владою. Профанація.
— І за що тобі дали? — питаю.
— А як ти думаєш? Словом, було все так…
— Привіт, старий! — перепиняє мене на вулиці один лояльний до влади й тому практично офіційний журналюга. Той самий Степан Терешкун. — Ти, я чув, — рятує він мене своєю делікатною парасолькою від дощу, — майже за головного зараз?
Я невизначено стенаю плечима, чекаючи, що ж він заспіває далі, бо просто так заводити розмови не в його звичці.
— Ходімо на каву! — тягне мене за собою, і я скорююся — чи то з цікавості, чи від небажання змокнути. А може, це вже просто безвихідь?
Ковтаємо ці помиї без смаку й говоримо ні про що. Я бавлюся, визираючи на вулицю крізь увігнуте скло. Варто мені ледь зігнутися, як зібгані від холоду перехожі перетворюються на карликів. А от трішки підведу голову — і люди стають переламаними навпіл велетнями. Сміх бере.
— Слухай, ти хочеш премію імені Гонгадзе? Я голова журі, так що можемо все зробити чікі-чікі. Комар носа не підточить.
Я знову невизначено смикаю плечима.
— Ну, то як? Кажи, старий! Ти не єдиний претендент. Я просто завжди тобі симпатизував…
Я майже не слухаю, чекаю, чого він чекає за таку шану від мене.
— Послуга за послугу, — пояснює він. — Тобі премія, а це, крім усього, ще й гроші, а нам треба
