Герострати - Емма Іванівна Андіївська

– Леле, який ти примітив! – велично проронив Козют- ко-Млодютко, ні трохи не ображаючися, а, може, тільки вдаючи, що не ображається. – Опудало нещасне, ти нічого не втямив з того, що говорено. Твоя ненависть до Дома не лише засліплює, а робить тебе й заздрісним. А заздрощі псують життя. Яка ж ти людина, якщо заздриш?

– Так, так, поговори, поговори!

– Та мені що. Я кожної миті доведу: все діялося так, як я розповідав, і ти даремно трудиш собі горлянку красномовністю. Я не погребую хвалити себе в комусь. Повір мені, для цього я обійдуся і без Дома. Заради того, аби сподобатися тобі, я не називатиму правду брехнею. Я розповідав про Дома тільки те, що чув і бачив на власної очі.

– Я теж розповім дещо про Дома, що я чув і бачив на власні очі, – вперше на повний голос озвався сіренький миршавий чоловічок, меценат студента медицини, і я завмер, збентежений зненацька його голосом, який я десь ніби чув, Хоч і не спромігся б пригадати, звідки я його ніби пізнаю. У нього виявився короткий і гострий, як шило, голос, і слова з нього виходили, чи радше викришувалися, довгі, як турецькі огірки, і тяглися, наче кожне слово видовжували обценьками. Певно, я вже десь чув цей тембр голосу, що викликав свербіння по всьому тілу. Тільки де? Один з моїх покупців? Ні. Знайомий? Ні. Де ж я його чув?

– Я зовсім не певний, чи Дом не Бог, – говорив меце- нат. – Мені раз випадково довелося бачити, як Дом серед натовпу, ніким не помічений, творив чудо. Я на власні очі.

– Бог, якимось перверсним способом, напевно з великої доброти, щоб не засліпити смертних своїм вогнем, вибирає найнепоказніших, найнікчемніших людців, щоб вони про Нього говорили, свідчили. Людців, яким найменше вірять, – чи сказав біля мене хтось, чи я сам подумав десь колись прочитане, тільки мені не дали зосередитися, щоб це встановити, бо Ціма крикнув «вистачить!» так голосно, що я все забув.

– Вистачить, – майже сердито крикнув Ціма, – оглухи ви нещасні. Ще й йото слухати! Ні, мій любий, ні, мій голубе. Кожному терпінню приходить кінець. Вистачить з тебе і меценатства, а в розмови не пхайся! Чуда йому захотілося побачити, от чорт! Ви всі подуріли, чи що. Ніхто з вас не знає меж! Дом просто собі божевільний, а ви ставитеся до нього цілком поважно. Уявити лише, вже й до чуда дочалапали. От публіка! Я сам дуже добре ставлюся до Дома, у цьому ви й самі не раз переконувалися. Однак, бійтеся Бога, таж Дом звичайнісінький божевільний, колишній шкільний учитель, якого не відвезли до будинку божевільних лише тому, що він тихий, нікому не чинить зла і суспільству покищо не заважає!

Зараз я вже не цілком певний, настільки моє враження відповідало дійсності, хоч я і намагався віддати все так, як було, не пропустивши найменшої подробиці, бо саме тут Ціма почав опікуватися мною, – тільки навіть і тепер мені все ще здається, що тоді після Ціминих слів усім видимо полегшало, наче мокрою губкою стерли олив’яний пил з облич, і гімназист довго сміявся, сівши на брук і вставивши ноги в ринву. Можливо, це означало жарт, зрозумілий лише для втаємничених, бо й віольончеліст морщився від сміху.

– Звідкіля ти раптом довідався, ніби Дом гімназійний учитель, коли ти сам ще недавно не приховував, що нічого про Дома не знаєш? Не знаєш навіть його прізвища, як зрештою і всі ми, – пробував кволо відстоювати розповідь про чудо меценат студента медицини. Та його зацитькали.

Козютку-Млодютку, – майже наказав Ціма, – гукни Хому востаннє, якщо він негайно на з’явиться, падлюка, ми йдемо без нього, і хай курка по ньому панахиду співає.

Козютко-Млодютко згорнув руки горнятком і гукнув. На третьому поверсі погасло єдине освітлене вікно і одразу яс загорілося знову. Потім у світлі з’явилася розкуйовджена яоноча голова, що подивилася крізь шибу на вулицю і зникла. Козютко-Млодютко гукнув ще раз. Жіноча голова з’явилася знову, прочинила вікно і,плюнула вниз.

– Халамидниця! – підскочив гімназист.

– Хомо, Хомо, не заздрю твоїй долі, похитав головою віольончеліст.

– Ну і дідько з ним! – сказав Ціма. – Ховається худобина, не хоче нести грошей. Ходімте, не стояти ж нам тут до кінця світу. З тією худобиною я ще розрахуюся. Його щастя, що я маю один шинок, мій останній рятунок, де ще дадуть набір. По два кухлі на рило Гарантовані, а там побачимо.

Я почав прощатися.

– Чекайте, чекайте, ви куди? І не подумайте! Ви йдете з нами, і кінець!

– Дуже дякую, нехай колись іншим разом.

– Яким там іншим разом! Тепер, і ніяких інших разів!

Тоді я сказав, що дуже прошу вибачення, однак мені конче треба полагодити деякі антикварні справи, бо, властиво, я й так досить затримався. Зрештою, вони ж і самі без грошей, а я ціню їхню люб’язність запросити мене на чарку, хоч я й непитущий. Я справді глибоко зворушений їхньою увагою, і якби в мене виявилися гроші, з приємністю пішов би з ними, ^виключно, аби їх почастувати. Та грошей у мене немає, а воно й пізно вже; в мене родина, мене дома чекають, і я ще сьогодні мушу, на те справді нема ради, залагодити одну дуже пильну справу.

– Які там справи увечорі, чи то пак уночі! Для цього існує день. Ми вас запрошуємо на кухоль пива і кінець. Забудьте, що ви непитущий. Ваша доля вже вирішена.

Я ще раз подякував, і сказав, що – ні, рішуче ні. Сьогодні це справді не вийде, нехай колись іншим разом, бо я ще тепер, хоч би весь світ завалився, вирішив розшукати одну адресу, а мене чекатиме дружина. Я приобіцяв не приходити пізно. Я дуже принципова людина, і для мене не дотримати слова рівнозначне з …

Я спинився, бо вони всі реготали.

– Дурниці, – заявив Ціма, який перебрав опіку надо мною, – вам у яку частину міста?

Я вийняв адресу, яку мені дав Дом, і, не випускаючи її з рук, щоб не загубити, або щоб не вирвали, назвав вулицю.

– Слухайте, – рішуче виголосив Ціма, – це якраз нам по дорозі. Би просто не можете відмовитися випити з нами кухоль пива за спільне знайомство. Це я вважав би за смертельну образу. Я розумію, що ви поспішаєте, але ось вам моє слово, слово Ціми, я Прилюдно обіцяю: ви вип’єте один кухоль і підете – собі залагоджувати справи. Клянуся, ми вас не затримуватимемо, тільки з – нами ви мусите, якщо не хочете