Герострати - Емма Іванівна Андіївська
. – Чекай, чекай, він тобі зараз скаже, що й Казанова не хибував на вроду.
. – Ні, не те. Ти не жінка, щоб оцінити, чи я негарний.
– Козютку-Млодютку, якби тебе обділили бодай темпераментом, ну тоді я ще погодився б. Алеж його і краплі нема в тобі. Ти холодний, як маринована щука. Для мене, щйро кажучи, взагалі таємниця, поіцо тобі забаглося вибрати саме ролю Дон Жуана. Це досить важка і невдячна професія, ще й на додаток шкодить здоров’ю, яким ти так піклуєшся. Хоча, правда, задля того, аби тобою захоплювалися і аби вічно нагадувати про свою персону бодай у колі друзів, якщо ліпшого чогось не трапляється, ти ладен і жили з себе повитягати. Про мене, нехай. Лише все таки, чому саме професія Дон Жуана? Є ж інші! Чи на неї особливий попит?
– Цімо, перестань пакостити, – з недалекою грозою в голосі гідно промовив Козютко-Млодютко. – Не перебивай мені і не приписуй мені своїх вад, бо якщо почнемо рахувати один в одного пір’я, невідомо, хто з нас опиниться в гіршому становищі. Я ще, дякувати Богові, не впав так низько, як дехто, мій друже, ти забув, поворуши свою пам’ять, щоб нажлукчуватися виключно на те, аби влаштовувати скандали, а ти їх умів влаштовувати, бож вигадував на тверезу голову, а виконував на п’яну, щоб не покарали, і прославлятися бодай перед поліцією. Чи ти вже забув? Гадаєш, вистачить захотіти, нехай інші не бачать того, що тобі не пасує, щоб бачили, і воно – унедійснене? Ти не спроможний, повторюю, оцінити мого чару і темпераменту. Тож і не забирай слова там, де не тямиш. Я справжній мужчина. Я мужчина в соку, і моя конституція вимагає донжуанства.
– Яке карколомне нахабство! Таж…
– Цімо, я тебе попереджаю!.
Та Ціма вже реготав, захлинаючись, і Козютко-Мло- ДЮтхо, махнувши на нього полою піджака, швидко заговорив:
– Те, що я довідався про Дома, я завдячую прикрій обставині. Чоловік моєї коханої, цей кострубатий ревнивий Чорт, пронюхавши, очевидно, про наші стосунки, а то й просто На Дурну голову, повернувся раніше, ніж ми його чекали, аж я ледве встиг схопити в оберемок одяг і вчасно вискочити на балькон, – уже знову розпрасованим голосом повіствував Козютко-Млодютко. – До певної міри врятував мене в історії архітект, який щедро обвішав будинки суцільними бальконами. Звичайно, я для більшої безпеки (безпека – річ якої ніколи не забагато) переліз із балькону моєї коханої на сусідній, що належить двом старим дівам, які вічно десь подорожують, просвіщаються, тобто шукають женихів, на балькон Дома, не воліючи наражатися на несподіванки. Не тому, ніби я страхополох. Просто в мене надто тендітна душевна структура, і я завжди прагну уникати зайвих потрясень – а чоловік моєї коханої славився ще й досить неврівноваже- ною вдачею. У таких випадках найкраще послуговуватися словом, крім того, я не виявляв жодної охоти відкривати бійку, саме тієї миті я не чувся у відповідному ключі, зрештою, я все люблю полагоджувати мирним шляхом, пощо одразу ламати кістки? Тому з ношею, – як вискочив, за потрісканими ночвами (тими самими, що їх мешканець з нижнього поверху, вибираючись, ще взимку приніс Домові чи то на збереження, чи то в подарунок за якесь Домове благодійство), за матрацами, дошками, старими ковдрами, ширмами, ніжками від фотоапаратів того ж походження, що й ночви, я сяк-так разташувався, аби лише не понабивати ґуль, і поспішив одягнутися, боячись погубити в тому мотлосі черевики й одяг. Справді, де він тільки назбирав такі гори мотлоху? Черевики я надів на босу ногу, запхавши шкарпетки разом із сорочкою до кишені штанів, а піджак на голе тіло, чекаючи, що мене й так зараз покличуть, тож нема чого дуже одягатися. Зрештою, мені не лишалося нічого іншого, бо щоб потрапити надвір, я мав ще раз вертатися повз вікна й двері моєї коханої: з Домового боку якийсь людоненависник законопатив свій балькон дошками з шипами до самого верху, напевно, щоб не лазили, та мені однаково не хотілося рано залишати своєї любки, оскільки я вирішив у неї перебути Д° ранку. Я не люблю міняти рішення, особливо коли я відмовив заради неї на ту ніч всі інші побачення. Ну, примостився я серед мотлоху якмога зручніше і почав чекати, заки її чолосвік піде й вона дасть мені знак. Чоловік її тоді працював на цій службі, отже непорозуміння, яке його принесло додому, мусіло його швидко й винести. Подібне сидіння на бальконі, признаюся, на диво сприяє роздумам, особливо коли сидиш наполовину голий, чекаючи, як тебе зараз покличуть, а тебе чомусь не кличуть. Я вже й розтирав себе, щоб не задубіти, і смикав, бо мене дратувала надто тривала затримка, та моя кохана ніби забула про моє існування. Уявіть собі лише мій стан! І трапиться така капость! Якби наперед знаття! Ну, гаразд. Скільки я так сидів, вагаюся сказати, не виключене, що не надто й довго, бо щойно я перестав хвилюватися, оскільки де не допомагало, – а лише шкодило здоров’ю, а про здоров’я варто й подумати, мене опала нудьга, а нудьга, як відомо, спричинник багатьох відкрить, – отож вона піддала мені думку подивитися крізь напівзаставлені дошками й злинялими картинами скляні бальконні двері: що Дом робить насамоті. Припускаю, ця думка й виникла тому, що з-за дверей чулося чи шамотіння, чи розмова, у яку впліталися якісь досить дивні запевнення, а я не подибував нічого іншого, на що звернути б увагу, аби вкоротити чекання. Властиво, я міг би до Дома й зайти. Знаючи Дома, я не сумнівався ні секунди, що він напевно навіть не спитав би, чому я потрапив до нього через балькон, та ще й у такому майже античному вигляді, тільки з Домового помешкання я не почув би зову моєї коханої, яка з огляду на сусідів не зважилася б гукати мене надто голосно; та й потім, признаюся щиро, і кожний на моєму місці вчинив би так само, мене раптом Дуже зацікавило, з ким Дом розмовляє насамоті. Така нагода! Що коли він приголублював кохану чи коханого? Або влаштовував із кимось змову, я знаю? Може, тут відбувалося саме, таке, що ой! – а нагоду ніколи не варто марнувати. Бо я так само, як і кожен з нас, не уявляв собі, ні з чого він живе, ні Чим він взагалі займається. Мос ложе, або радше сідало,
