Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Таж я..
– Кажіть швидше, що згода, аби не тягти вас силоміць, потішався Козютко-Млодютко. – Ціма вас однак не випустить з рук, поки не розповість усіх своїх історій. Людина час від часу потребує висповідатися. Чи не так? З нас ніхто вже тих історій не слухає, а ви такий вдячний мовчазний об’єкт, навіть якщо й нема чого, до вас кортить говорити.
Я подивився на Козютка-Млодютка, та Ціма мене випередив.
– Кинь лірику, – сказав Ціма. Проте Козютко-Млодютко, видно, не мав сили стулити рота, а Ціма вдруге не наполягав.
– Ви від Ціми так легко не відпекаєтеся, – продовжував Козютко-Млодютко, циркулюючи навколо мене, як навколо водяної колонки. – Ідеальний слухач перевівся, а Ціму й хлібом не годуй, дай лише слухача.
– Козютку-Млодютку! – погрозив Ціма.
– А що, може, неправда?
– Ти рознахабнів на моїй доброті.
– Невже? Може, я теж хочу опікуватися нашим новим знайомим?
– Вибачте, я лише.
– Нічого, ви не лякайтеся. Єдиний рятунок це заговорити самому, тоді Ціма перестане вами цікавитися.
– Та я …
– Ви не переживайте, ми хороші хлопці, і не дамо Цімі ухокати вас своїми розповідями. Я вас попередив, аби ви орієнтувалися, що на вас чекає, ну і звичайно, аби ви знали потім, кому дякувати за опіку над вами.
– Козютку-Млодютку! – вже розсердився Ціма; та Козютко-Млодютко не зареаґував і на цей раз.
– Ви нам усім сподобалися, – продовжував він, – і ми вас так за цапову душу не дамо на поталу. Ми вас охоронятимемо, як ангели, як няньки!
Він вийняв з кишені пелюшку і помахав нею у мене під носом, наче збираючися сповивати, тоді, вирішивши раптом, що досить маханини, обмежився вигуком – «пішли!»
– Певно, що пішли! – сказав Ціма, ніби передаючи якийсь довгий предмет Козюткові-Млодюткові, і мене з обох боків взяли під руки.
Тепер довелося б хібащо вириватися, хоч вириватися ніяк не випадало, адже вони запрошували відсвяткувати знайомство. Та й потім – їх було більше. Що я мав робити? Кричати на ґвалт? Очевидно, що ні. Де ж би я собі таке дозволив? На це треба б мати іншу вдачу, крім того, ледве чи це допомогло б. Мене так цупко тримали, аж це мимоволі вирішило напрямок моїх думок: пощо перечити, за таких обставин найрозумніше – відбути якнайшвидше той ритуалгний кухоль пива За знайомство, нехай, який лише недоумок вигадав запивати Знайомства! Адже я не належав до питущих. Мене колись силоміць ще гімназистом напоїли, і з того часу лишилася відраза до хмільного на все життя. Від одного кухля, зрештою, Не вмирають, а тоді я одразу ж позбудуся їхнього товариства і піду на розшуки даної Домом адреси.
Звичайно, такі зупинки, які відтягали від цілі, ніяк не настроювали на приємне. Я й так промарнував цілий вечір, хоч мав обмежений час, бож дома чекала дружина, напевно вже непокоячися, чого я так пізно не повертаюся і чи не трапилося зо мною якогось нещастя, тільки що я мав робити? Доводити їм, що мені з ними ніяк не по дорозі, вийшло б довше, ніж піти з ними, оскільки моїх доказів ніхто з них і так не слухав. Кричати? Безнадійно, адже поблизу не було нікого, хто допоміг би. Знайомство, ну що ж, нехай, запиватиму знайомство. Можливо, як сказав Козютко-Млодютко, вони й справді шукали слухача чи, радше, свідка до чогось, чого вони не бажали зрадити, чи просто їм забаглося потягти мене з собою саме тому, що вони бачили, що мені це не пасує, бо я поспішаю, а це їх мимоволі спонукувало вчинити навпаки, як розбещених дітей, – а дорослі з дитячими поглядами завжди страшні, – нав’язавши мені свою волю.
Побачивши, що я не лаюсь і не боронюся, вони ніби аж повеселішали, сказавши мені, мовляв, я цяця, гідний їх товариства, і щоб таким і лишався надалі, і ще дещо, що мені тепер важко переказати, оскільки воно якось ніби не тримається купи без додаткового тлумачення, для якого у мене бракує проміжного ланцюжка. Бо попри те, що я на власні очі бачив, що відбувалося навколо мене, вся моя розумова і чуттєва енергія, як це пізніше виявилося, була настільки абсорбована моїм відвідувачем, що я, хоч і намагався не пропустити найменшої подробиці з оточення і подій, у які потрапив, проте не цілком певен за послідовність і вірність пам’яті, і тому не виключене, що вся ця історія відбулася дещо інакше, тільки це інакше через цілий збіг обставин, не дійшло до мене, а тепер я його вже ніяк не мав змоги направити.
Мені, звичайно, прикро зізнаватися в подібній недолугості, бо це лише зайвий раз ніби вказує на деякі розбіжності в моєму характері, розбіжності, які мені, як солідній людині, неприємно зраджувати, однак я намагаюся дотримуватися якнайбільшої точности, а ця точність зобов’язує мене припускати майже з цілковитою певністю, що мій тодішній стан викликали такою ж мірою розмови Дома й молодиків, як і сам факт існування мого відвідувача. Тобто, я не хочу сказати, що я цілком вірив у те, ніби мій відвідувач їЗКИ притирався до гурту молодиків, які стояли перед будинком, де жив Дом, і що в дійсності не молодики пробували тягти мене з собою, а я сам напросився піти з ними, сподіваючися у їхньому товаристві легше загнати мого відвідувача в кут і змусити заговорити про себе, – ні, просто, я не міг ніяк встановити, де мої думки і де ті, що я чую. Я перебував у стані, ніби в моїй присутності мою свідомість витягли з тіла гаками через мозок і розвісили озером протоплазми між мною і молодиками, а звідти аж на третій поверх до Дома, так що мої думки я вже думав не самотужки, а їх одноразово співдумали і Дам, і молодики, і всі ті сторонні люди, з якими я зустрічався протягом вечора, і до цього творива з такої поширеної моєї евідомости, власником якої я ще нібито був, сам я не мав доступу, там товклися інші, а мене ніби збоку, аби не заважав, мовляв, це твоє, тільки ліпше тобі до нього не пхатися, – прикололи метровими невидимими англійськими застібками. Я ніколи ще не переживав такого різкого відмежування від самого себе, і це лякало й пригноблювало настільки, що я не зважувався упорядковувати свої почуття чи думки. Я боявся, хоч і знав, що такого нібито не трапляється, що коли почну сортувати, що до чого, раптом виявиться, ніби мене взагалі немає, бо я розтанув у повітрі разом з одягом і черевиками, і ніяке чудо не втілить
