Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Браво, бравісимо! Хто насмілюється твердити, ніби Козютко-Млодютко – Левіятан серед верховодів! – вискочив Звідкілясь гімназист.
– Любий мій, ти вчинив смертельний гріх – ти перебив мені, і я ще обміркую, яку покласти за це на тебе кару. А Покищо зваж засадничу пораду: якщо в тебе надмір зайвої енергії, то, замість марнувати час на дурні зауваги, які тільки підкреслюють твою незрілість і неспроможність розуміти, щ0 говорять інші, а життя і так коротке, – скеровуй її ліпше на вивчення словників, на щось корисне, аби радувати нас не тільки геніяльністю, а й вченістю, як, наприклад, учора. Подумай лише, скільки на світі існує ще не вивчених тобою на пам’ять енциклопедій, довідників і яка це скарбниця для повчання других!
– Козютку-Млодютку, не вбивай нашого молодого генія, – з насолодою зареготав Ціма, притримуючи мене, щоб я не вислизнув. – Дай йому відклигати від учорашнього.
– Кретини! – зірвавшися з тону, майже зойкнув гімназист і чомусь замовк, хоч його постать, як гучномовець для глухомих, настільки очевидно без звуку передавала не вимовлені слова, що мене майже не вразило, коли Ціма, наслідуючи голос гімназиста, вигукнув:
– Смійтеся з мене, скільки хочете, кретини і неуки! Лускайтеся зо сміху. Проте і вашим сміхом ви нічого не вдісте проти факту: я справді геніяльиий! Так, на зло вам, геніяльний і найрозумніший від вас усіх разом. Взагалі я такий надзвичайний, якого досі земля не родила! Смійтеся, нікчемні бездари, яким не збагнути мене, та побачимо, хто сміятиметься останній!
– Цімо, ти знехтував професією вертепника!
– А ви що, досі не знали?
– Я, як людина великого маштабу, – повторив Ко- зютко-Млодютко, якому досить важко доводилося витягати свій голос з гурту, бо він замазувався іншими, – я наполягаю на справедливості.
Вусики Козютка-Млодютка аж розцвіли від слова «справедливість», і він, наче відчувши це, поторкав їх пучками і додав:
– Мені рішуче байдуже, хоче цього хто чи ні, проте силою фактів мушу ствердити: Дом велика людина. Справді велика людина. Говорити, що Дом герострат, здатний лише той, хто Дома ніколи в своєму житті не бачив. Який же з Дома герострат, коли він нехтує будь-якою славою? Адже він ніколи нічого про себе не говорить! Ану спробуйте виявити тепер людину не говорить про себе? Вам затягло язик. Так, ця унікальність вразила і мене в ньому ще з першої зустрічі. Бож додумайте, Дом живе стільки років у цьому будинку, скільки,01 до нього заходимо, і нікому не відоме навіть його прізвище. Хіба це не диво? Прозвали його Домом чи Рамзесом та й годі, а хто він, навіть чому ми звемо його так, а не інакше, ніхто не знає. Ба більше, я навіть пробував розпитувати, от просто з цікавости (а не щоб шантажувати, якби нагода трапилася), однак щось довідатися про нього неможливо. Незбагненне дроте, що всі, кого я питав, тільки стверджували мені, мовляв, Дом був перед ними і так його й тоді звали, ніби він від створення світу вже існував у цьому будинку.
– Увага, увага, на Козютка-Млодютка найшла красномовність!
– Козютку-Млодютку, дорогий, я аж розчулився, як Дом нехтує славою. Мій батько теж нехтував славою, бо йому так за все життя і не пощастило щось вигадати, аби прославитися.
– Що можна від Козютка-Млодютка вимагати? Та я не розумію, чи хтось свідомо, чи просто з дурної голови ширить міти про Домове нехтування славою, його доброту, чи навіть його прізвище, – об’явився знову студент медицини. – Адже кожному ясно: Дом своє прізвище приховує. З добра не приховують! Хто зна, що він робив раніше, і Дом напевно не зацікавлений розкривати це перед сторонніми.
– А я вам кажу, Дом не здібний робити щось таке, аби потім приховувати своє прізвище. Запевняю вас, я досить докладно про нього випитував. Я потрапив саме тоді у скруту ^ носився з думкою, ет, що там говорити! Збагніть раз назавжди: Дом настільки не цікавиться собою, що напевно просто забув, як він зветься. Вам це незбагненне, бо вам подібного не трапиться, а це зовсім у стилі Дома. Щождо того, як він справді нехтує славою, то я вам живий доказ, хоч мені з певних причин не хотілося б оповідати історії, свідком якої я став, не зрадивши приватної таємниці. Тільки ж вам, хоч кіл на голові тецщ, Хомища невірні! Зрештою, я сам ніколи не сподівався, наскільки Дом великий, якби не випадок. Ну, гаразд. Доведеться розкрити перед вами таємницю. Сподіваюся, моя кохана, якщо вона мене справді любить, пробачить, що я проговорився. А якщо не пробачить, то значить і не любить, коли боїться неслави, а такій і не варто дотримувати слова. Коротко казавши, я ходжу до тієї молодиці, що мешкає поруч з Домом, – Ти до неї ходиш?
– Так, ходжу.
– Виключена річ!
– Як так, виключена річ?
– Я знаю, вона тобі відмовила так само, як і мені, і ти зі злости зводиш на неї наклепи!
– Тобі відмовила, а мені не відмовила. Жінки люблять ніжних, це раз. А потім не забувай одного: перед моїми чарами жодна не встоїть. Тут я собаку з’їв. Якщо хочеш домогтися в якоїсь успіху, спитай мене, як це робиться. Гонорар за поради тільки готівкою.
– Нахабне стерво! Ти ж тільки хвалишся!
– Не тільки. Ти занадто подібний до її чоловіка, аби так собі одразу полонити її. А потім ти забув найголовніше: зо мною дуже важко конкурувати.
– Козютку-Млодютку, змилуйся, не розпускай колесом хвіст.
– І гадки не маю. Хіба я винен, що на мене чіпляються?
– Та хто вже на тебе чіпляється?
– Ого-го!
– Козютку-Млодютку, мушу скласти тобі зізнання: я починаю вірити в твою уяву, хоч це не міняє моєї думки про твоє дон-жуанство. Досі я припускав, що коли забрати в тебе слухача, ти перестанеш скакати в гречку, а тепер я навіть починаю сумніватися, чи ти взагалі будь-коли в неї скакав. Чи ти, бува, не імпотентний? Бо те, що ти в своїх пригодах брешеш принаймні на половину, поза сумнівом. Мене лише цікавить, який тут відсоток брехні: так би мовити, суто
