Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

— А у тебя хоть девушка была на воле, а? — Молодик років двадцяти шести сів навпроти Марка й намагався зазирнути йому в вічі.

— Є, є в мене дівчина. Чого ж була? — Марк не підводив голови.

— А хочешь ее увидеть, потрахаться хочешь, а, хочешь ведь? — хлопець засміявся й ударив Марка в плече, той не поворухнувся.

— Так, хочеться, побачити хочеться і потрахатися теж. А тобі хіба ні?

— Так у него девушки нет, — дядько, який сидів біля дверей, почухав груди і сплюнув на підлогу. — Он мудак, онанист прибитый.

— Ты че, че ты ляпаешь? — хлопець підвівся, але така його реакція викликала легкий смішок у камері, і він знову сів.

— Марк, а ты и впрямь наркотой торгуешь? — той, що біля дверей, сказав це зовсім тихо.

— Да, торгую. А що? Жити ж треба.

— Так посадят тебя, Марк, надолго посадят.

— Життя таке, — спробував лягти на спину, але людей у камері було багато, і нормально лягти йому не вдавалося.

— Да подвинься, пусть ляжет. — Кілька людей вступилися за Марка, і той, хто не хотів посунутися, одержав удар у вухо і, тихо стогнучи, переліз на інше місце. — О, нормально, ложись, Марк.

Двері камери відчинилися, і сержант просунув у отвір голову, знайшов очима Марка.

— Чего смотришь? Выходи, к тебе пришли.

— Хто? — Марк схопився на ноги.

— Выходи давай, спрашивает, — сержант почекав, поки Марк вийде в коридор, потім зачинив двері й тихо на вухо: — А ты знаешь, в 25-й уже спрашивают, когда ты придешь. Ну, чего молчишь, а? Молчишь чего, сучонок?

— Веди.

— Ну, иди, — він ударив Марка кулаком у спину. — Вперед!

Вони піднялися на кілька поверхів угору. Марк стояв перед дверима, старими дерев'яними дверима брудного жовтого кольору, і чекав, допоки йому дозволять увійти.

— Лицом к стене! Ждать! — сержант відчинив двері і стояв кілька секунд, дивлячись углиб кімнати. — У тебя есть пятнадцать минут, заходи.

Марк відійшов від стіни й побачив те, що змусило його завмерти на мить і заплющити очі. Серце гулко вдарилось у грудях, і стало якось нестерпно солодко, і голова, здавалося, от-от піде обертом, і він втратить свідомість. Сержант підштовхнув його, Марк увійшов до кімнати, і двері за ним зачинилися. Було чути, як клацнув замок і пішов коридором сержант. Вони залишилися вдвох.

— Марку, — Даша хотіла була скочити і, підбігши, упасти йому на шию, але він приклав палець до вуст, потім повільно підійшов до неї і, сівши поряд, обійняв за плечі.

— Мила, — прошепотів на вухо, — мила моя, — цілував її в шию, в очі, в чоло, — не кажи нічого. Що б ти не сказала, це не має значення. Я знаю, навіщо тебе пустили сюди. Просто не кажи мені нічого. Ми кохатимемося ці п'ятнадцять хвилин і казатимемо тільки те, як сильно любимо одне одного. Чуєш? Все інше не має значення. Розумієш? Не має ніякого значення.

Марк посадив її на руки, припав до вуст, і так лагідно й ніжно цілував, що в Даші навернулися сльози на очі, і він злизував ті сльози язиком, цілував їй заплакані очі, ніс, м'яв руками пругкі груди й навіть кілька разів торкнувся лона. Даша голосно зітхнула і міцно обійняла Марка, він узяв до рота мочку вуха, і від цього дрож пробіг їй по тілу, вона залізла рукою йому під футболку, терла спину, живіт, він опустився нижче, цілував шию, потім торкнувся вустами грудей, щоправда, крізь блузу, Даша починала стогнати і дихати важко й уривчасто. Раптом Марк відсторонився, поправив волосся та футболку, втупився поглядом у стіну й завмер.

— Що таке, Марку? Я хочу тебе, — Даша була збудженою і красивою.

— Іншим разом, Дашо. Наш час минув. Він уже чекає.

— Хіба так швидко минуло п'ятнадцять хвилин?

— Еге ж, так швидко минають оці хвилини, які ми проводимо з коханими. Я йду, — він підвівся.

— Марку, батько просив передати, що тебе вб'ють, якщо ти не повідомиш їм усю необхідну інформацію.

— Я знаю.

— І що? Що ти знаєш?! — Даша зірвалася на крик, голосно схлипнула й завмерла.

— Не плач, — підійшов і втер їй сльози, — не плач, ти ж знаєш, що я кохаю тебе, дуже сильно тебе кохаю.

— Якщо любиш, скажи їм усе. Нам буде добре, тебе випустять, і ми житимемо так, як захочемо. Батько подарує мені квартиру, у нас буде своя велика, красива квартира. Ти розумієш? — її очі враз стали великими і сповненими надії й радості.

— Ми не зможемо бути щасливими так, — Марк розвернувся та пішов до дверей. Двері розчинилися, і сержант почекав, поки Марк вийде в коридор, потім поглянув на Дашу і, плямкнувши губами, міцно зачинив двері. Даша почула, як щось голосно вигукнув сержант, і потім їй ще довго вчувалися кроки Марка, були вони швидкими, впевненими і ритмічними. Такими кроками, подумалось, ідуть на страту. Даша сіла на стілець і зрозуміла, що все, у що вона так довго вірила, вмерло. Марк ніколи не піде на компроміс, а значить, вона ніколи більше не побачить Марка.

Коли до камери, де сидів Марк, залишалося метрів тридцять, сержант раптом зупинився й наказав Маркові повернутися обличчям до стіни. Підійшов іще хтось, Марк не бачив хто. Його голос був йому зовсім незнайомий.

— Ты хоть бы трахнул эту сучку, а то так, только намаялся. Тебя слушали, пацан, и очень недовольны тем, что ты сказал. Нам насрать на то, что тебя увидят побитым на пресс-конференции, нам насрать на то, что тобой заинтересовался президент, нам на все насрать, Марк. Ты сейчас пойдешь в 25-ю и не выйдешь до тех пор, пока мы не получим от тебя всю нужную информацию. Ты въехал?

— Ведіть.

— Что ты сказал? Я спросил: ты въехал?

— Я сказав: ведіть.

Той, хто розмовляв із ним, пішов і зник за поворотом. Маркові сержант наказав розвернутися й чекати. Двері навпроти розчинилися, і двоє молодиків, які вийшли з камери, узяли Марка під руки та затягнули всередину. Камера була великою і пофарбованою в червоний колір, причому навіть стеля та підлога були червоними. Посеред камери стояв стілець, і Марк помітив, коли сідав на нього, великі плями крові, які залишилися на підлозі. До нього підійшов чоловік у чорному комбінезоні, постояв трохи і, замахнувшись, сильним ударом кийка повалив на землю. Потім Марка довго били ногами та кийками, обливали водою і знову