Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

Макс раптом відчув у грудях якусь тривогу, таке відчуття вже було в нього раніше, але воно було надто короткочасним, і він не встигав зрозуміти, що ж із ним відбувається. Його заглушали інші, більш сильні відчуття — хіті і спустошеності. А зараз усе ніби кудись зникло, і він залишився з цим відчуттям сам на сам. Йому раптом зробилося страшно й захотілося кудись утекти. Макс навіть не глянув на хлопця, розвернувся й побіг убік університету. Ноги, здавалося, не слухалися його, і бігти було з кожним кроком важче, але зупинитися він не міг. Добіг до Ботанічного парку і, знайшовши в паркані дірку, вліз у неї. В парку не було нікого. Тихо та спокійно було там цієї пізньої пори. Він зупинився біля великого дерева, стояв так і дивився в небо. Йому було боляче. Боліло десь усередині. Макс знав, ні, власне відчував, що дороги назад нема. Увесь цей світ ураз став йому чужим, і Макс уже змирився з думкою, що він нікому в цьому світі не потрібний. Йому навіть не було шкода себе, не жалкував він і за втраченим часом, просто отак стояв і дивився в небо, і сльози стікали по щоках. Він раптом зрозумів, що жити більше не хоче, йому не було для чого жити, йому було важко жити, життя, здалося, пройшло десь поряд і пішло далі, залишивши його стояти отут, у парку, і дивитися в небо.

Макс сів на лавку й дістав із рюкзака ніж, маленький ніж, яким відкривають консерви та пляшки від пива. Він навіть не хотів прощатися з життям, пишучи якісь записки: знав, що їх усе одно ніхто не прочитає, а якщо й прочитає, то навряд чи й зрозуміє. Ну, справді, як вони зможуть зрозуміти, чому пішов з життя Макс Гречаний, хлопець, якому не було ще й тридцяти і який просто в один момент втомився й не захотів більше боротися? Макс стиснув праву руку в кулак і, приклавши лезо до вен, готувався до найвідповідальнішого моменту в своєму житті.

Він знав, що буде трохи боляче, але цей біль не може зрівнятися з тим, який він переживає протягом уже кількох років. Цей біль приходить уночі, коли ти кінчаєш в задницю якомусь черговому коханцеві чи робиш мінет багатому товстому дядькові з маленьким членом і слабкою ерекцією, він приходить уранці, коли ти прокидаєшся й розумієш, що більше за все не хотів би прокинутися і знову думати над запитанням «навіщо жити?». Цей біль не можна подолати, його не можна спекатися і нічого, геть нічого не можна з ним зробити, із цим страшним і нестерпним болем. Тепер він знає, як можна його перемогти. Стиснув у руці ніж, зціпив зуби й різко шарпнув лезом по венах. Кров бризнула фонтаном і залила обличчя, груди, під ногами натекла велика калюжа, і тонюсінький струмочок його, Максової крові, поволі потік униз. Життя виходило з нього повільно.

Будучи при ясній свідомості й чітко розуміючи, що відбувається, він, попри це, уже відчував себе поза всім. Почувся сміх перехожих, які прямували бульваром Шевченка в бік площі Перемоги, і тихий шепіт закоханих. Він устав із лавки й хитнувся вперед, ноги вже не тримали його. Раптом якийсь несвідомий порив: сильно затиснув пальцями рану, часто та глибоко задихав і думав був вже кудись бігти, та враз цілковита апатія охопила його. Кровотеча посилилась, і не було вже ніякої надії зупинити її, серце билося дедалі повільніше, і він уже практично не відчував його ритмічного ходу, перед очима попливли рожеві кола, і якісь дивні видіння почали виникати перед його внутрішнім зором.

Врешті Макс опустився на коліна, і, ще раз оглянувши рану та яскраво-червону калюжу крові, глибоко вдихнув, і, подумавши про те, скільки б він прожив, якби не закінчив усе отак раптово та страшно, зрозумів, що до старості все одно б не дотягнув, та й дітей укупі з онуками з огляду на свою орієнтацію також би не виховав. Врешті це його трохи заспокоїло й додало впевненості в тому, що він вчинив правильно, і що жити, за великим рахунком, йому не було для кого, і що ніхто не помітить цієї смерті й не заплаче за ним. Потім він упав. Обличчям на асфальт, і останнє, що побачив, — великі жовті ліхтарі, які освітлювали перехожим дорогу. Жодної думки не було в голові Макса Гречаного, коли його серце зупинилося, тільки жовте світло вуличного ліхтаря.

Холодне тіло знайде під ранок сторож. Труп відвезуть до моргу й за кілька днів поховають на Лісовому кладовищі. Маша на похорон не прийде, вона просто нічого про це не знатиме. А коли дізнається, скаже: «Мгм, чого б це він?» і подумає про себе: «Я завжди знала, що цим усе закінчиться». На могилу до Макса вона не прийде ніколи.

Розділ 27 (Chapter 27)

— Да, мне надо этот бой, ты понимаешь? Я сейчас в жопе полной. Ты знаешь, сколько я дал, чтобы организовать этот турнир, и ты сейчас говоришь, что не достанешь мне Марка? — Давид Арцанія ходив узад-уперед кімнатою і нервово палив. — Толя, меня не волнует, что он сидит, он мне нужен. Если Марк не выйдет, я потеряю кучу денег. Этот осетин — зверь просто, на него столько денег поставили, ты столько не видел.

— Арацан, — Толя намагався говорити спокійно, — я не Бог, ты это знаешь, и я это знаю. Так что ты требуешь от меня черти знает чего. Дать тебе других бойцов? Я дам, не вопрос. Но Марка — извини, я за ним в тюрьму не полезу.

— Все, успокойся, Толя. Забыли. Скажи мне только, где сидит Марк.

— Да в СИЗО он сидит, на Лукьяновке.

— Все, давай.

— А ты что, с тюрьмы его достанешь?

— Попробую. — Арцанія поклав слухавку й вийшов із кімнати. Надворі його вже чекала машина. Він сів біля водія та наказав їхати в бік Лівобережної. Надворі була ніч.

У ресторані, куди Арацан увійшов в оточенні двох дебелих хлопців у темних костюмах, на нього вже чекали. За крайнім від вікна столиком сидів чоловік середнього віку й пив каву. Арацан дав знак хлопцям, і ті пішли до виходу. Арацан сів і поклав на стіл руки. Чоловік напроти зробив те ж саме.

— Чтобы разговор был приятным, руки лучше так и держать, — Арацан усміхнувся й дістав із кишені цигарки.

— Мне сообщили ваши требования. За определенную сумму это можно