Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима
— Смотрі, яка блядіна, не наша, не мєсна, де-то з города.
— Шо ти тут дєлаєш, чудо? Мужики вибросили? Дак не хер лежать, подимайся да йди отсюда.
— Шо молчиш?
— Воды дайте. Мне плохо, — вона підвела голову й поглянула на них своїми великими блакитними очима.
— А кому хорошо? Де мы воды возьмем?
— Меня подрезали, у меня кровь течет. Вы можете меня увезти отсюда или «скорую» вызвать?
— Де кров? — одна присіла й узяла її за живіт. — Мокре, точно кров, — поглянула на свою червону від крові долоню.
— Да хто ж тебя так? От суки, а ми думали, ты блядь киевская, залезла нам хлеб перебивать.
— Меня Люда зовут, я модель, я не блядь, помогите мне, я дам денег, — скорчилася й міцно заплющила очі.
— Давай бєгі до Ліди, у неї телефон є, хай визиває свого Жору, он забере домой. Там вилічимо. Врача позовем. Не умре. Да бігом давай, стала, смотре, — одна з дівчат відірвала шматок блузи і, перевернувши Люду на спину, узялася перев'язувати рану. — От суки, все ліцо обкончали, — витерла обличчя і вперше помітила, наскільки Люда гарна. — А ти точно модель?
— Да, — тихо.
— Я тоже хотела моделью стать, не повезло.
До них уже бігла та, яку посилали за Лідою, і сама Ліда з мобільним.
— Жора січас буде. П'ять минут. А хто ж тебе так, красавіца?
— Знакомые. — Люда підібгала ноги і, закусивши руку, тихо й важко стогнала, їй було дуже боляче. Полем їхав бобик, було чути, як він гуде і вилітають з-під коліс важкі сухі грудки. До траси йому залишалося їхати усього кількасот метрів. Коли він приїхав, Люда лежала в калюжі крові, вона втратила свідомість, і, коли її несли до машини, голова постійно билася об руку Жори. Він намагався нести її якомога обережніше, але це не допомагало. До села було недалеко. Вирішили везти її до Жмачків: у них була гаряча вода, і поряд із їхньою хатою жила стара акушерка, єдина людина в селі, яка зналася на медицині й могла принаймні промити рану та зупинити кров. Жора був у машині сам. Дівчата залишились на трасі. Північ. Саме починався найбільш урожайний для них час.
Розділ 23 (Chapter 23)
Двері камери відчинилися, і сержант, просунувши голову в отвір, оглянув усіх вісімнадцятьох чоловіків, які сиділи в шестимісній камері Лук'янівського СІЗО, і, невдоволено гикнувши, вказав пальцем на хлопця, що сидів до нього спиною, потираючи пальцями скроні.
— Лютий, Марк, этот?
— Я, — повернувся до дверей і підвівся.
— На выход.
— А речі?
— Не нужно вещей, к следователю.
Марк вийшов із камери і, заклавши руки за спину, пішов коридором. Це мала бути перша зустріч Марка зі слідчим, він навіть не знав, хто вів його справу, власне, йому зараз було абсолютно байдуже, хто займається його справою і з ким йому доведеться спілкуватися.
— Заходи, — сержант відчинив двері кабінету, Марк увійшов.
— Садись, — чоловік років тридцяти п'яти стояв, спершись на підвіконня, і меланхолійно жував гумку.
— Здрастуйте, — Марк підсунув стілець, присів.
— Сергей Кравцов, — теж сів до столу, налив у склянку мінеральної води, — майор. Я, Марк, изучил материалы дела и скажу тебе сразу: мне тебя посадить — что два пальца, понимаешь?
— Так. — Марк давно не голився і, очевидно, погано їв і мало спав. Темні кола під очима й пересохлі, потріскані губи, жовтий наліт на зубах і довге волосся додали йому кілька років.
— Мне же все равно, как к тебе наркота попала и кому ты хотел ее сплавить, я тебя лет на семь закрою, и все, и ты не выйдешь ни по амнистии, ни там за хорошее поведение. Ясно тебе?
— Так. — Вираз його обличчя був настільки серйозним, утомленим і апатичним, що слідчий раптом завмер і уважно поглянув Маркові в очі, потім відвів погляд і, нервово всміхнувшись, виплюнув у долоню гумку та приліпив до столу.
— Так что введу тебя сразу в курс дела. А дела у нас с тобой обстоят так. Сядешь ты точно, это просто факт, так надо, и ничего тут не попишешь. Вопрос только в том, на сколько ты сядешь, Марк. Если будешь брыкаться, сядешь надолго, если сделаешь, что скажем, протрубишь года три-четыре и пойдешь дышать ветром свободы. Усек?
— Ну, — Марк нарешті поворухнувся, сперся ліктями об стіл і поглянув просто в очі слідчому, погляд був важким. Марк умів так дивитися на людей з-під брів, що тим ставало не по собі, і вони намагалися відвести очі.
— Ты отдашь, Марк, все материалы, которые тебе передали в Пирогово, потом… — замовк. — Так, потом еще одно: на суде скажешь, что товар тебе поставлял некий Георгий Шац из Одессы. Он вообще к делу этому не имеет никакого отношения, но к наркоте имеет очень прямое, и к тому же он мешает одному влиятельному человеку, и этого Георгия Шаца нужно просто посадить. Усек? Что сказать, я тебе объясню.
— Я підставляти нікого не буду, так що навіть не думайте. Мені байдуже, я сяду на три чи на десять років, це мої проблеми, а Шац чи Шмац — це проблеми ваші, і самі їх вирішуйте.
— Марк, ты че? — Кравцов підвівся й підійшов до Марка. — Тебя че, не били, Марк, или ты хочешь вообще отсюда не выйти никогда? Хочешь — так это не проблема, ты не выйдешь. — Він схилився над Марком і узяв того за підборіддя. Марк не повернув голови, уперто дивився перед собою і мовчав. — Ты будешь говорить, что скажут, и без всяких там, здесь тебе не Краснодон, подвиги молодогвардейцев здесь не прокатят. Понял?
— Підборіддя відпусти. — Марк крутнув
