Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі

Година визволення пробила від Оману до Дофару!

Крім того, почалися демонстрації з вимогою забрати острови Великий і Малий Тунб в Ірану. Поширювалися листівки та статті, що віщували неминуче падіння ліванської фінансової компрадорської кліки під ударами союзу робітників, тютюнових фермерів та палестинського спротиву. Услід за цими грандіозними проєктами почали друкуватися твори Кім Ір Сена, які роздавали безплатно навіть тим, хто їх не просив. Цитати Леніна про державу та революцію обговорювалися з серйозністю, з якою говорять про Святе Письмо. У великих кількостях продавалися касети шейха Імама, який співав «О Єгипте! Вставай і будь сильним!», а молодий поет з бідного села на півдні Лівану стояв за кафедрою одного з університетів і проголошував перед натовпом студентів:

— Бейруте! Донько міцної сталі! Ти — банк азіатської крові! Ти — блудниця з тисячею незнаних облич!

Однієї ночі вантажівка, повна динаміту, вибухнула під дверима друкарні родини Карамів, що було своєрідним попередженням, після якого почалися телефонні погрози зруйнувати її повністю, якщо вони видадуть збірку іракського поета, який утік з батьківщини і прийшов просити відредагувати його книгу. Лутфі Карам побачив його в зношеному одязі: поет виглядав так, наче не мився кілька місяців, а його вірші з рядками на кшталт «Вони стріляють, о, стріляють у весну; але всі ті гроші, що вони безчесно назбирали, розтануть, немов крига» відсилали до диктаторського режиму, який постав у Багдаді Бог відає як. Через кілька днів цього чоловіка знайшли заколотим у серце, він сплинув кров’ю до смерті, а обставини вбивства так і лишилися невідомими, адже слідчі не знайшли слідів злому чи насильницького вторгнення до його ветхої кімнатки в районі Равше.

Спалахнула громадянська війна, і затримання через посвідчення особи стали звичною справою. Двох працівників «Друкарні братів Карамів», що жили в західному Бейруті, викрали. Їх випустили тільки завдяки авторитетному заступництву, але після цього мусульмани перестали приходити до друкарні в християнському районі Жумейзе, де залишився тільки майстер Аніс, який і ночував у друкарні через гостру потребу в його присутності, аж доки його не «переправили контрабандою» до Басти, щоб він нарешті зустрівся зі своєю родиною. Він залишався там до кінця війни. Один з працівників складу був убитий кулею снайпера по дорозі в друкарню, тож вона призупинила роботу, доки не адаптувалася до воєнного стану. Озброєна міліція стала одним з її найважливіших клієнтів, і Лутфі Карам збільшував для них деталі карт протилежного регіону, щоб визначити «координати» цілей, які мали бути обстріляні артилерією. Один із членів організації, що називала себе «Сілях аль-Ішара» («Зв’язкові війська»), стежив за друком, щоб запобігти витіканню даних. Ця організація видавала журнал арабською мовою, друкований латинськими літерами, редагуючи його десятки разів, прикрашаючи поезією, що прославляла «країну кедрів», і намагалася таким чином засвідчити своє походження від фінікійців, які дали світові алфавіт та пурпуровий колір, а також послали «свою доньку» з міста Тір заснувати Європу. Лутфі Карам друкував для них безкоштовно фото їхніх мучеників у тіні ліванського кедра з підписом «Він помер, щоб жив Ліван», а вони за це забезпечували йому поставку паперу без митних зборів. Одного дня, коли розвантажували пароплав, величезний пакунок паперу впав з висоти й роздробив ногу Лутфі, після чого той почав ходити з палицею.

Попри це все родина Карамів вірила, що пережила війну з мінімальними втратами, — аж тут вибухнув артилерійський снаряд. Можливо, це був один із десяти снарядів, випущених у небо напередодні укладення остаточного мирного договору, який розподіляв владу між конфесіями. Цей снаряд вибухнув уночі в друкарні, почалася пожежа, але сусіди зуміли стримати й загасити вогонь, боячись, що він пошириться і на їхні будинки. Війна закінчилася тим, що сім друкарень у Бейруті та околицях були зруйновані, дванадцять — розграбовані, і ще приблизно стільки ж — закриті, бо більша частина їхніх машин та обладнання застаріла, а власники не могли дозволити собі обновити їх. На ринок друку прийшли нові люди, так само як у політичні центри проникли військові лідери, що потіснили старих діячів. «Друкарня братів Карамів, з 1908 р.» була однією з небагатьох, яким вдалося вижити.

26

Йоопу Ван де Клерку не знадобилося нічого, крім мікроскопа з криміналістичної лабораторії Генерального управління внутрішньої безпеки та ще рідини фіолетового кольору, дві краплі якої він капнув на клаптик паперу, щоб пересвідчитись у тому, що він і так знав. Він знайшов папір, який шукав і який повністю збігався з підробленими зразками.

Він написав звіт у двох примірниках. Один подав до Генерального прокурора Лівану, а другий надіслав електронною поштою в Інтерпол і став чекати в холі готелю «Ле Ґабріель» інструкцій з Ліона. Він спостерігав за рухом пожильців та перехожих на вулиці з-за вікна. Ось огрядний чоловік у білому довгому одязі та арабській куфії заходить поперед своєї дружини у чорному нікабі в карусельні двері і голосно говорить до неї, навіть не обертаючись. Чоловік сорока років у чорному ковбойському капелюсі втиснувся в шкіряне крісло перед своїм тоненьким комп’ютером «Apple». Хлопець вигулює величезного пса, який налякав двох молодих монахинь, і вони заспішили в протилежний бік.

Потім він перейшов до розглядання сторінок, які надрукував майстер Аніс аль-Хальвані за допомогою інструментів свого дідуся Абдельхаміда, поступаючись бажанню та примсі пані Персефони Мелькі. Те, що Йооп вважав орнаментом на обкладинці, було насправді назвою збірки: одне-єдине слово посередині першої сторінки «аль-Кітаб», або ж «Книга», як врешті вирішив назвати її Фарід Абу Шаар і як написав каліграф Омар аль-Базарбаші на окремому аркуші: це був трикутник, для якого він використав літеру аліф (ا) як одну сторону, спинку літери каф (ك) як другу сторону, а літеру ба (ب) як основу. Решту елементів він розмістив у цьому наметі: літери лям (ل) і та (ت), а ще крапку літери ба (ب), яка зависла над її горизонтальним «тілом», і дві крапки літери та (ت), що плавали в самому трикутнику. Не забув і про діакритичні знаки: кясру для літери каф (كِ), фатху для та (تَ) і сукун (ْ), розсіяні по сторінці.

Ім’я ж автора було написане плавним почерком і оздоблене рослинним орнаментом з легким ефектом затінення. Щоб відвести увагу від завдання, що його з такою ретельністю виконував майстер Аніс, він також попросив аль-Базарбаші написати почерком «сулюс» усередині рамки чотири слова: «обман», «кохання», «Бейрут», «книга». Кожне слово мало бути написане на окремому аркуші А4. Він також попрохав його написати дрібним шрифтом «куфі» список імен працівників «Друкарні братів Карамів», подавши в ньому