Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі

27

Хусейн ас-Садік уперше зателефонував у друкарню перед одруженням Абдалли і прислав порцеляновий набір посуду, розписаного вручну, — подарунок на весілля. Він також відвідав офіс особисто. На його руці красувався срібний перстень із зеленим хризолітом, а з шиї звисав ланцюжок з підвіскою у вигляді меча. Він почав із вітань Лутфі Караму та його синові від свого батька, їхнього старого друга. Вони зачинили двері, щоб ніхто їх не перервав, і він довго нахвалював давню традицію друку, якою вони були відомі не лише в Лівані, а й у всьому арабському світі. Лутфі й Абдалла подякували йому, а він дістав із кишені флешку, кинув її на стіл і втомлено мовив:

— Але сьогодні ваша друкарня на порозі банкрутства. Це буде велика втрата для Лівану. Ваші борги становлять мільйони американських доларів, і ось — рішення є! У мого батька, Абу Хусейна, багато друзів, але він любить вас і виділяє з-поміж усіх.

Вони пробували відмовитись, але він провадив далі, не зважаючи:

— Не відмовляйтеся так одразу. Ви ж знаєте, що в нас є добре поінформовані джерела.

Вони знали цього чоловіка, який ніколи в житті не ходив до школи і провів дитинство, допомагаючи батькові на тютюновій фермі, а тоді підлітком виїхав до Кот-д’Івуару, де випадкова дружба з офіцером, що керував повстанням на півночі країни, привела його до торгівлі діамантами між Африкою та амстердамським ринком. Він з’явився в них на порозі, коли був у відпустці в Лівані й хотів надрукувати «Шлях красномовства» Імама Алі. Йому сказали, що ніхто не зможе краще і вправніше це виконати, ніж «Друкарня братів Карамів», і він доручив їм зробити триста примірників у розкішній оксамитовій палітурці, щоб потім роздарувати знайомим, клієнтам та родичам. Наступного разу він прийшов знову, щоб замовити палітурку для десяти примірників «Моря світла» Мухаммеда Бакіра аль-Маджлісі, повністю, всіх чотирьох томів. Це був веселий огрядний чоловік з високим голосом. Карами чули, що він причетний до контрабанди, але завдяки новим політичним впливовим зв’язкам йому вдалося захиститися від будь-яких переслідувань.

Абдалла вставив флешку в комп’ютер на столі перед собою і знаком показав батькові підійти й подивитися на фото банкноти у двадцять євро — лицьовий та зворотний бік. Запала тривала мовчанка, під час якої вони думали про вигоди і ризики, аж доки її не порушив ас-Садік:

— Порадьтеся спокійно, і зустріньмося на наступному тижні, — після чого додав, показуючи, наскільки він обізнаний: — У будь-якому разі, у вас уже є такий досвід.

Це дійсно сталося сорок років тому, коли молодший Карам ще не народився, і тривав цей «досвід» усього кілька тижнів. У день, коли зброю було взято до рук, артилерію розставлено на позиції, а столицю розділено на два табори, комусь спало на думку наповнити західний Бейрут фальшивою валютою, адже у вирі війни всі засоби, як то кажуть, правлять за зброю. Лутфі Карама переконали підробити партію банкнот у сто ліванських лір синього кольору, на яких зображено з одного боку кедровий гай, а з іншого — палац Бейтуддін. Вони уявляли, як ворогам із протилежного табору столиці дістанеться цей потік готівки без жодної цінності — це вдарить по їхній «економіці», посіє хаос у рядах і ослабить спротив. Працюючи разом з художником, вони надрукували купу непереконливих фальшивих банкнот, але не знали, як, хто і де їх розповсюджуватиме, аж поки не домовилися з одним збройним угрупованням, яке допомогло їм з транспортацією в обмін на посуд і статуетки, які, за їхніми словами, були фінікійськими, а насправді виявилися так само підробленими, без жодної цінності. Цьому угрупованню вдалось у проміжки відносного спокою між боями непомітно поширити банкноти тут і там, але ефект був дуже обмежений, особливо тому, що їх легко було викрити, бо на дотик вони були шорсткі. Більша частина цих банкнот «повернулася» до східної частини міста, звідки й вийшла. Новина розлетілась, і міліція конфіскувала решту банкнот із друкарні в Жумейзе, а також попередила Лутфі Карама, щоб не продовжував подібної діяльності, попередньо не скоординувавши її з керівництвом, і на цьому тему було вичерпано.

Хусейн ас-Садік повернувся і поводився так, ніби був переконаний у їхній згоді. Він вийняв з кишені сторінку, вирвану з каталогу, на якій були назва, характеристики та фото друкарської машини «Гайдельберґ XL 162»:

— Замовте саме цю модель друкарської машини, а ми допоможемо вам з митним збором…

Він запропонував їм фінансову угоду, за якою виписав чек на чотириста тисяч доларів США як внесок у цей проєкт, а родина Карамів мала розпланувати решту величезної суми на рахунку на всі витрати. Коли Абдаллу поранило під час вибуху в Бейруті, усе зупинилося в очікуванні його одужання та доставки нової друкарської машини. Хусейн знову прийшов через півроку. Він довго дивився на рану на обличчі Абдалли, потім попросив розповісти йому в подробицях, що з ним сталося, чому він був там, коли стався вибух, та описати хірургічні операції, які він пройшов. Він упевнився в його тодішньому стані, а потім заговорив про деталі:

— Хто залишається в друкарні вночі?

— Ніхто… крім сторожа.

— Хто він?

— Він з Іраку.

— З Іраку і тут?

— Він чесний. Християнин сирійської церкви. Був змушений виїхати з району Мосула. У нього дружина і син.

Хусейн не був задоволений нічним сторожем:

— Випровадьте його звідси. Ми пришлемо когось надійного і досвідченого, неодруженого, хто живе сам.

— А що ж нам робити з цим бідолахою та його сім’єю?

— Ми не можемо ризикувати.

Вони домовилися, що вдень машина працюватиме так, як і інші машини в друкарні, але один раз на тиждень (на цьому Хусейн наполіг без зайвих пояснень: тільки раз) приходитимуть двоє чоловіків, які працюватимуть за нею вночі, не залишаючи за собою жодних слідів. На це Лутфі його запитав:

— Вони знають «Гайдельберґ»?

— Вони вивчилися працювати на ній у Німеччині, їх спеціально сюди прислали.

Коли ж постало питання про групу, яка працюватиме з боку Карамів, молодший Карам, не вдаючись у пояснення, чим викликав подив у тих, хто його слухав, відповів:

— Ми та майстер Аніс.

Чоловік насторожився знову:

— Хто такий майстер Аніс?

— Аніс аль-Хальвані.

— Звідки він?

— З Бейрута.

— Звідки саме?

— З Басти.

Побоювання Хусейна підтвердилися.

— Якби ми хотіли залучити мусульман до