Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі

— Твоя бабуся грекиня чи італійка?

— Вона з Афін.

— Твоя родина ще тримає піст по вівторках, а батько не голить бороду на знак скорботи за падінням Константинополя?

— Мені розповідали таке про дідуся. Моя мама просто православна, батько — католик, мій чоловік — мароніт, тітка одружилася з мусульманином, а брат узяв за дружину мусульманку… Ми чудовий приклад «Ідентичностей та пожеж»!

— Але ти не носиш обручку.

— Так, щоб не втратити шансу на таку зустріч, як ця!

Вони розсміялись, і чоловік випив ще келих шампанського, а тоді зупинився під стіною, прикрашеною великим полотном, що здалеку здавалося монохромним. Він підійшов до нього, щоб зрозуміти секрет його привабливості, і довго роздивлявся. Тоді підступив ще ближче, щоб прочитати підпис у нижньому кутку, і обернувся, наче вжалений, до своєї супутниці, яка залишилася стояти віддалік:

— Це твоя робота, Персефоно?

Вона ствердно кивнула. Її колеги з інституту наполягли, аби вона взяла участь і підготувала роботу, натхненна темою ідентичностей і пожеж, тож вона створила картину, яку довершила відтінками рожевого кольору — саме такого, яким пофарбувала стіни свого будинку. На полотні також був товстий шар спеціального матеріалу, на якому вона не намалювала нічого, але виліпила на ньому рельєфні розрізнені слова, які адвокат, нахиливши голову, щоб розгледіти літери, зумів прочитати вголос: «вони не вітали нічого, крім…», «чарівність», «їх перекинуть», «поміркованість…».

— Ти не казала мені, що ти художниця.

— Я не художниця.

— Ти знаєш арабську?

— Я не розумію значення цих слів, мені просто подобається, як вони звучать.

Вона скопіювала їх так, як їх записав у своєму червоному зошиті Фарід Абу Шаар.

Вони завершили свою екскурсію по виставці коло крила «Довгі спогади», де були представлені списки назв селищ, стертих з лиця землі під час Першої світової війни, а також фотографії армій у різній військовій формі, що змінювали одна одну в Бейруті, й автентичні матеріали, які описували становище країни. Увагу Персефони привернули спостереження американського дипломата, чия країна на початку війни ще притримувалася нейтралітету. Він записав їх у листі від руки англійською мовою і надіслав у Міністерство внутрішніх справ у Вашингтоні:

«Коли ми проходили по Бейруту, хліб був дефіцитом. Якщо його і знаходили, він був темний, а то й мав зелений відтінок і на смак був гіркий. Не минало й дня, щоб не побачити на вулицях та в провулках жінок і дітей із запалими очима, вони шукають у покидьках шкурку лимона чи кістку, а потім падають мертві від голоду на краю доріг. Для них викопали велику спільну могилу поблизу стайні, що біля міського порту. Цих утікачів із гірських сіл до Бейрута поховали в ній разом, а потім зарівняли землею і по війні висадили там дерева».

Коли виставка закінчилася, Персефона забрала свою картину й повісила її на стіну своєї кімнати, навпроти ліжка.

23

Напевно, найбільш ниций коментар на початку засідання ради профспілки друкарень зробив власник друкарні «Аль-Анвар», коли серйозним тоном висловив своє захоплення «продукцією» «Друкарні братів Карамів»:

— Ну що ж, справжні художники!

Він сказав це і видихнув дим ранкової сигари, додавши, мовляв, одне фальшиве євро обходилося їм усього в тридцять центів, що забезпечувало одну з найвищих виручок у світі. Інші ж шепотілися, що на них доніс хтось «свій» із друкарні. Неможливо було визначити справжні почуття цих колег по професії, коли голова закрив тему, висловивши жаль і сказавши, що нелегко прийняти закриття друкарні, чия історія налічує понад сто років, а тоді перейшов до наступних питань засідання.

Через загрозу закриття ризикували втратити роботу чотирнадцять дизайнерів, і тільки одна дизайнерка не тривожилася через це, адже її чекала пропозиція роботи в іншому місці і вона роздумувала, чи прийняти її; одинадцять операторів друкарських машин, троє серед яких підходили до пенсійного віку; п’ятеро осіб із технічного персоналу; троє дизайнерів макетів; двоє каліграфів — чоловік та його син, якого він сам вивчив цієї справи; п’ятеро упорядників, четверо палітурників та золотників; двоє фотографів; двоє бухгалтерів; працівники складу та кур’єри; прибиральниці; секретарі. Усього шістдесят двоє чоловіків, серед яких сорок шість одружених та троє розлучених, і тридцять жінок, серед яких усього дев’ять одружених. Тобто Лутфі Карам не перебільшував, коли попросив зустрічі з міністром внутрішніх справ з партії, яку родина Карамів послідовно підтримувала на виборах, і пожалівся на те, що сотня працівників ризикує втратити свій шматок хліба через полковника з відділу боротьби з фінансовими злочинами (він пошепки уточнив, що то друз), який чинить тиск на друкарню:

— Якщо він хоче грошей, то ми йому дамо, нехай тільки лишить нас у спокої.

З іншого боку, Лутфі вихвалявся, що його робоча родина уособлює справжню національну єдність: там можна знайти маронітів, православних, вірмен, сунітів, шиїтів, і був навіть час, коли на вулиці Абдельваггаба Англійського число мусульман, які працювали в друкарні, було більшим за число християн. Спочатку мусульман наймали виключно у відділ, що відповідав за літери — письмові, а потім друковані. Родина Карамів наймала каліграфів тільки з Басти чи Бейдуна, справжніх умільців у різьбленні літер, відливанні форм, розкладанні букв у рядки, вирівнюванні рядків та у всьому пов’язаному з письмом.

«Ви чекали аж три століття, щоб прийняти друкування, і ще століття, щоб надрукувати Коран!» — так Лутфі Карам дорікав майстрові Анісу аль-Хальвані, що стояв перед ним як представник усієї мусульманської умми. Лутфі розповідав йому після цього історію про те, як у 1600 році один маронітський священник таємно привіз із Італії цілу друкарню, і то лише щоб надрукувати одну-єдину книгу.

— Одну-єдину книгу! — повторював Лутфі, піднявши палець.

Це була книга псалмів розворотами по дві сторінки: на одній — сирійською мовою, на другій — мовою гаршуні. Не залишилося жодного примірника цієї книги, тільки опис її першої сторінки: «Кедр, під кроною якого сидить лебідь; джерельце; два колоски пшениці, хрест та скуфія…». Проте майстер Аніс не знав, як розділити з Лутфі Карамом його захват вчинком патріарха Саркіса ар-Різзі, що в Римі заплатив золотом з власної кишені за друкарські машини й документи на право володіння літерами, віз їх морем, а потім на спинах мулів кількаденним шляхом до монастиря Святого Антонія високо в горах на півночі Лівану. Його перепинили солдати османського губернатора Триполі, але після огляду вантажу дозволили рухатися далі, адже бачили ці машини вперше і востаннє в житті. Так само майстер Аніс не відчував