Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський

Ми навіть не випитуємо нічого. Слухаємо. Родина хоч цю історію знає добре, але всі захоплені, бо це як укотре прокручувати улюблену пісню.

— До хати два входа. Один нормальний, а другий ззаду. Він так, на защіпку... Ну, двері тою защіпкою закрив та й усьо. А хлопець собі придумав і ножиком тихо то відкривав защораз. Ну, ясно, та? Просунув у щілину, защіпку підважив — і так відкрив. Так воно тягнулося, поки всьо не пропало.

— Ну, його як приперли потім! — вклинився Міхалко.

— А як приперли? — питаю. — Міліція?

— Та! — продовжує Ніна. — Ну а шо?! Сказали, що як признається і віддасть, то уголовного діла не буде. Але той малий тоже хитрий. Признався, написав пояснюючу, що там було вісім з половиною тисяч. Баба ж то не знала. Потім як по-щитали, що там було сімнадцять!

— А як порахували?

— Та якось. Дочка знала чи шо. Ну і сімнадцять, а він написав, що вісім — і хто що докаже.

Ну, таке. Віддав вісім, але як віддавав! — тут вона зробила таємниче обличчя.

— Ну, то як?

— У діда вкрав одинадцять! Старий уже знав, що то таке, та й гроші заховав у пшеницю. Запхав у мішок якось там. Але привезли раз борошно, а малий придивився, що дід гроші не з хати, а з хліва несе, і за два-три дні — всьо, нема. Ну, він так, знаєте, і до школи ходив...

— Що, крав?

— Нє, не крав, — пояснює Ніна, — але хоче — йде, не хоче — спить собі вдома. Тихий, але впертий страшенно і нічо його не обходить. Раз він заліз під піч. Я спочатку не вірила, бо то малий здоровенний, але йду. Беру фонарік, стаю на коліна, свічу — лежить. Уже тато йому і води холодної з відра туди лив, і кийком штурхав — нє, лежить, хоч би шо йому.

— Але красти, не крав?

— Нє, не крав.

— Ну, хіба в діда і баби, — поправляє Міхалко.

— Так, ну, хіба так, але вони ж нічо не казали нікому. Не хотіли, видно, аби люди то знали. А то всьо одно, бачиш.

— Він уже тако очима, — Міхалко показує, стріляє поглядом по кімнаті, — зразу видить і думає, як би то вкрасти. Він вже всьо.

— Потім ше в сусідів. Ну, тих вісімдесят тисяч, -Ніна таки захопилася розповіддю, — микнув, та й зник. Уже знали хто, але не було хлопця. А я, знаєте, вірю, шо могло у них стільки бути — нічо не купують, ніякі хрестини, дні народження не робили. Складали. Ці вже точно знали, скільки там грошей. І що? Рано в п’ять часов у Ковелі він то у пазусі ніс і якось йому розсипалось.

— Розсипалось?

— Ну, випало, розсипалось по дорозі. А то ж купа грошей! Хлопець кинувся збирати, та й збила його машина.

— Може, хоч щось у голові йому зрушить! -Міхалко.

— Йому й так уже зрушено. Тюрма вже його не мине, попадеться якось.

— Та вже попався.

— Ну, попався. Тепер у реанімації. Як відходив, як трохи ясно йому робилося, то так матом — на всю палату, на всьо відділення! Нічо більше не каже.

— Та вже не в реанімації.

— Та, може, і нє, але питає лікар, звідки грошей таких набрав...

— А що, є ті вісімдесят тисяч? — питаю.

— Та які там вісімдесят, як збила його машина?! Хто вже знає, де ті гроші? Щось трохи йому і лишилося (може, в пазусі), але яке вже йому.

На кілька секунд Ніна жалісливо замовкла, але потім, видно, відчула потребу гарно завершити розповідь.

— Такий у нас був шкільний рік, бо такий учень. Добре, що вже скінчив.

— То, кажете, був і в школі такий? — я ж то не хочу закінчувати цю бесіду.

— Та був. Мама його до ліжка прив’язувала.

— Прив’язувала?

— Та! Але тато-пияк приходив та й пускав його. Він, хлопець, скаржився, що б’є його мама.

— Та нащо вам, — узлостився Міхалко, якому вже це набридло, — лишіться його. Нащо то обговорювати?

Ніна легко всміхнулася.

— А ми не обговорюєм. Ми собі так, що було, то і розказую. Село мале, так всі знают.

Десь тоді якраз Ланка змерзла й підійшла до п’єца погрітися. Потім нас забрали на кухню пити каву й вино. Сміх. Родина. «Так добре, що ви прийшли!»

І тост від Свєти: «Добре, що ми вже знаємо вас. Ви приходьте. І ви тепер знаєте, що ми тута є на світі».