Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський

готелях і не знали такого щастя, коли у щонайдешевше вторгованому за ніч тапчані вечеряємо хлібом із помідорами, аж тут приходить узбечка-сусідка — в руках миска смаженої з бараниною картоплі — а сама каже: «Їжте — це наша національна страва». І я дякую, а в думці: «Дай, Боже, щастя-здоров’я і цим, і тим, і всім добрим людям! І взагалі всім». Подібних випадків стільки, що й не порахуєш.

Сам би не мав радості поділитися. Бо коли ти багатій-іноземець, за яких нас часто вважали, з цим уже справа інакша. Ти — подаєш, а в тебе -канючать. До тебе треба підбігти й просити, по можливості — видурити і то якомога більше. Питаєш ціну, а тебе міряють оцінюючим поглядом і вже після секунди роздумів називають. Чи треба було терміново добратись на потяг:

— Сідай!

— До Кунґрада скільки?

Погляд, а потім азартний голос:

— Сто тисяч!

Я сміюся і кажу, аби їхав далі. Добралися за п’ятнадцять — на таксі.

Коли ти на рівних, то маєш щастя ділитися. Вчишся, що коли дістаєш хліб, то кожен мусить собі відламати, а як не хоче — бодай відщипнути. Потім із посмішкою: «по-узбецьки». Велике щастя брати й давати, коли ніхто нікому не винен.

Не розмовляв би з далекобійниками, гендлярами, гастарбайтерами і всякими й всюди людьми, не бачив би, як малі школярі роблять із глини цеглу, що нею будується все село, не знав би, як сільським автобусам доверху навантажують задню частину салону (спереду люди їдуть) бавовною, мішками круп і навіть автомобільними шинами, як чистять десятикілограмову рибу на березі Амудар’ї, як у пустелі, поряд із верблюдами, корова скубе колючку, не ночував би в гостинних людей чи чайханах, чи в наметі: в пісках, коло трас, колій, мостів, церков і мечетей, озер, смітників або й коров’ячого кістяка (як з’ясувалося вранці) в Молдові. Хочеться записувати, описувати і повторювати місця, як мантру.

Не бачив би сумних, на перший погляд, розбомблених сіл на кордоні і як там діти щасливо бавляться, не мусив би вигадувати прикордонникам більш-менш виправданих пунктів призначення (Памір! Бухара!) для нашої нерозумної подорожі, не радів би, коли вже не мушу, а просто кажу: «Додому». Узбеки, згадалося, не питають, звідки я, де живу — у них це звучить: «Де твій дім?»

То якби мав більше грошей, вдома купив би будинок і не платив би оренду. Але й у своїй чи винайнятій квартирі, тут чи там жив би і був би з того щасливий.

Хочу за це бути вдячним.

Гроші потрібні мені радше для безпечності, аби не боятися, що опинюся з нічим у великій дірі, без можливості звідти вибратися. І ще страшніше — коли від мене залежать інші. Це ніби й добре, тільки відчуваю тягар відповідальності — ношу, без якої впасти найлегше.

У дорогу я взяв собі «Фадо» Анджея Стасюка. Вибирав, аби книжка цікава і важила небагато.

Пригадую есей «Тіло отця» — роздуми про покійного Йоана Павла ІІ. Стасюк пише, що бачив понтифіка всього двічі. Спочатку, коли в 1979 році Кароль Войтила відвідав Батьківщину вперше в статусі Папи Римського. Польща тоді переживала щось на зразок ейфорії. У Варшаві на проповідь зібрався багатотисячний натовп, а він (Стасюк), молодий і далекий що від комунізму, що від релігії, тинявся з друзями вуличками, випивав, і сприймав ту дійсність як велику феєрію. Потім сидів на площі та слухав. Оце й усе.

Вдруге — коли всіма люблений і вшанований ще за життя не менш як двома сотнями пам’ятників папа приїхав до Дуклі. І знову невиразний спогад. Тобто нічого конкретного з проповіді. Лише відчуття, враження. Самотній отець і люди, що розходяться по своїх господарствах. «Може, він повторював тоді своє знамените: «Не бійтеся!» — а вони поспішали до своїх недоєних корів, вистиглих печей, негодованої худоби, або просто відпочити...»

Я не чув, як говорить Йоан Павло ІІ жодного разу. Все, що я тепер знаю з його проповідей -це вихоплені Стасюком два «знамениті» слова. Без пояснень, контексту, притч. І цього було досить.

Добираючись потягом із Києва до Луганська, щоб там зустрітися з Ланкою і далі перетнути перший із кордонів на схід, я записав у щоденнику: «Розумію, наскільки ми тут є важливі одне для одного. Ланка сама нізащо не зважилася б поїхати. Вона хоче, але боїться. Я для неї супутник і охоронець. І я би сам не поїхав. І я боюсь. Ми боїмось мовчки, одне на одного покладаючись. Боїмось, але тримаючись разом — їдемо».

Потім згадував ці слова у дорозі. Згадував і коли читав «Тіло отця». Згадував щоразу, коли було страшно й нестрашно водночас.

Страх опинитися без нічого, та ще й з кимось, хто на тебе поклався — безглуздий страх. Значно гірше — коли без нікого. Але й так не буває, бо ніколи ви не самі, навіть якщо зостанетесь у зачиненій кімнаті без єдиної живої душі навкруги. То «не бійтеся!»

Багато місця

Ми їхали сюди з Києва. Це важливо.

Постійність притуплює. Та й однаковість, бо все в порівнянні. Що більше відмінностей між речами, то чіткішими, виразнішими вони здаються кожна окремо. Контрасти — ось що по-справжньому вносить ясність, біле поруч із чорним чи хоча б зелене з червоним.

У Яловацьку все рівно й просто. Село — одна вулиця. По периметру — ліс. Для мене цей ліс один і він всюди, навколо. Місцеві