Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський

6 серпня, ранок

Починався той день на водосховищі Чарвак у Таджикистані, де ми з Ланкою ночували. Звідти виїхали до таджико-узбецького кордону, аби перетнути його й дістатися до наступного — з Киргизстаном. Так і вдалося, бо ніч нас тоді застала в селі Дустлік, за кілька кілометрів до пункту перетину, в затишному домі узбецької господині, в повному дітей домі.

Коли я ще був малий, принаймні один раз на рік — на Івана Купала — день тривав мені вдвічі довше за всі інші. Я прокидався шостого липня зранку. До вечора був зайнятий приготуваннями, дровами та наметом, усю ніч святкував у лісі, а вранці або повертався додому, або лишався з компанією до обіду чи навіть до вечора -скільки протягнемо. Щоразу на Івана вранці я

відчував, що день ще не закінчився і ніяке сьоме липня не починалося; він затягнувся, триває, і так буде, поки не ляжу спати. Наступний день (сьоме липня) почнеться тільки коли я прокинуся.

День, що почався на водосховищі, відокремився від інших не сходом-заходом сонця, не моїм сном і не ночівлею в прикордоннім селі. Ці речі здалися неважливими, бо почалась і закінчилась днина шлагбаумом: першим — між Таджикистаном і Узбекистаном, другим — на вході до Киргизстану. То це був день в одній країні — узбецький день.

Ми входили в нього, вітаючись із сонними таджицькими прикордонниками. Останній із них, котрий на виході перевіряє вже проштамповані паспорти, свиснув нам за спиною. Обернулися — махає рукою з якоїсь будки, що ми її пройшли як порожню. Кричить, щоб до нього верталися, і ми йдемо, а він тим часом взуває чорні службові мешти. Повернулися — віддав честь, відрекомендувався, записав наші дані в журнал і побажав щасливо добратися. Позаяк ми проходили контроль за таких «проґавлених» обставин і стали з паспортами не перед віконечком, як годиться, а коло відчинених дверей, звідки свистів прикордонник, я роздивився

інтер’єр кабінету. Під вікном був робочий стіл, а на підлозі розстелена курпача, де той босий службовець дрімав.

А ще до кордону не можна ставати спиною, бо з протилежного боку, тобто з темряви, ризикуєш дістати удар. До кордону чи барикади прийнято стояти обличчям, причому як не з вилами, то з автоматом. Приціл має бути звернений у бік бар’єру, спина — до своєї країни. Так і виходить, що прикордонники з різних країн -рогами одне до одного. Кордону ж насправді нема. Це вакуум, огороджений парканами, смуга, до якої закінчується щось одне, а інше починається вже за нею.

Часом розмова з водієм починається як у казці: «Куда путь держите?» Але турок просто кивнув. Спільної мови у нас із ним не було. Ми не знали турецької, він — англійської чи російської. Здається, він жодної іноземної мови не знав. Сказав «туркі» чи, може, «turkey» або й «Turkiye», а ми відповіли: «Україна, Ukraine».

Він дав мені схожу на шампунь пластмасову баночку з рідиною для миття рук. Я помився і передав рідину Ланці, після чого турок вкотре посміхнувся й кивнув догори. Над головою висів рулон із білим ніжним папером, який слугував рушником. У кабіні приємно пахло. Передня панель була застелена вишуканим автомобільним «обрусом». На ліжку я побачив чисту красиву постіль, а на ній — обшиту мереживом подушку. Пилюки або ще якого шміру тут і близько не могло бути. Здуріти можна! Лишається сказати, що подібна ідилія звична для турецьких вантажівок, а турецькі водії — найпривітніші та най-охайніші з усіх, що мені зустрічалися.

Він дістав із бардачка два паперові стаканчики, приготував чай і тільки тоді розмова зайшла про дорогу. Треба було розібратися, хто й куди їде. Він почав першим. Поклав ліву руку на груди й сказав: «Урґенч». Це нас потішило: Урґенч по дорозі та ще й за узбецькими Кизилкумами. Усе йшло до того, що нині вже будемо по той бік пісків.

Та ми ледве котилися. Одна за одною обганяли нас інші фури, і я втішав себе тим, що взагалі їдемо. Під Бухарою, де ночували в центральному парку, простовбичили кілька годин. Виїхали за місто мало не вдосвіта. Аби встигнути за день перетнути пустелю, хотіли чкурнути звідси якомога скоріше. Та могли й не вставати так рано. Турок першим нас підібрав, і сонце на той час було вже високо.

Отже, Урґенч. Там і вийдемо. Я сказав: «Кун-ґрад», — потім: «Урґенч», — і махнув рукою, маючи на увазі, що ми поїдемо далі. Потім традиційним жестом двох пальців, що означає ходіння, пояснив, де ми плануємо вийти. Водій посміхнувся.

Я дуже тішився, що у нас із ним нема спільних мов. Правду кажучи, за весь час подорожі одноманітні розмови з водіями (бо всі щось питають, а більшість — випитує те саме) дуже мені набридли. Просто мовчати з приязною людиною здавалося куди ліпшим варіантом. Тільки би скоріше їхати.

Хоч із якою швидкістю, але ми добралися до першого дорожнього поста. Як і завжди в таких випадках, Ланка заховалася на водійському ліжку і закрилася шторкою. Міліція не помітила. Проїхали без пригод, але турок перелякано глипнув на мене. Тоді почалась розмова. Пояснювали «на пальцях», коментуючи вголос кожне своєю мовою.

— У вас проблеми з міліцією? — запитав розгублений водій. — Вас розшукують? — закурив.

— Ні, — ми з Ланкою відповідали то по черзі, то одночасно.

— Ну то чого ховаєтесь? — показав на Ланку й на штору.