Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський

— Ти думай. Як хочеш їхати, то будь ласка, -на той час він уже перейшов на російську. -Рано будемо в Елісті.

Я подякував. Вдячність, як мені тоді прояснилося, то найліпша форма відмови. Рипнули двері. Похилений, великими плавними кроками до нас наближався брат господаря із двома горнятками чаю. Для мене і Фархада — сам не пив. Як тільки віддав нам горнята, відразу ж почав говорити.

— Брат, я а Афгані був, ти навіть не уявляєш, -звернувся чомусь до мене, а Фархад скористався тим і пішов до машини. Шукав у кабіні якісь папери, здається. Не знаю, словом, що він там робив, але трохи поцеремонився та й тихо прошмигнув спати.

— Я бачив, чого інші не бачили, я там був. Там був, брат, розумієш? Потім закинули до Севастополя. Я й зараз можу туди вернутися, в Севастополь, гроші є. Але нащо? — на кілька секунд замовк, наче шкодував про сказане. Зрештою, то було лиш миттєве враження. Невдовзі він повернеться до цих розмов, так нічого і не відкривши.

— А жона, може, чаю таки?

— Та ні...

— Ну, як хочете, як хочете.

Світлана вже заховалася в спальник. Я кивав. Мовчки. Не міг та й не хотів нічого казати. То була не розмова. Афганець весь час щось твердив, не потребуючи моєї реакції. Йому важливо було говорити і водночас (гадаю, ми обоє це помічали) не вдавалось нічого сказати. Кільканадцять разів той промовив: «Я в Афгані був», — та нагадував малюка, що безпорадно махає руками. Те, що хотілося висловити, було непосильне. Я тоді думав, що, може, то він усі ці рази просто намагається почати, каже своє: «Я в Афгані був.» — але надривається й випускає, як атлет, що взявся за надто велику вагу.

Це тиснуло на обох. Він розказати не міг, але також не міг спинитися. Я не міг більше слухати. А говорили ще довго.

— Фархад, він добрий чоловік. Дуже добрий.

— Знаю.

І афганець був добрий, але щось йому зле зробили. Вже перед тим, як піти спати, мені здалося, що він вкотре хотів повернутися до розмови про Афганістан, але не наважився. Натомість запропонував донести ще чаю. Я подякував. Тої ночі він буде припрошувати ще кілька разів, але я не пити хотів. Згорнутись, закритись руками, очі заплющити. Нехай би спальник став моїм панцирем. І нехай мерехтить собі лампочка, машини гуркочуть. Головне ні на що не дивитися -снитимеш міцно. Добре, що ми були у безпеці. Я лежав загорнутий у свій м’який кокон. Я сам розм’як, розпух, розчинився і вірив Фархадові, бо коли спиш, то вразливий, як жуки під ногами. Тоді мусиш на когось покластись, мусиш довіритись.

Я прийшов додому, поїв і зрозумів одну просту річ: якби мав більше грошей, моє життя глобально би не змінилося. І це при умові, що зараз мені вистачає. Якби ні — там уже інші проблеми. То можу сказати, що зрозумів ще одну — мені вистачає. Воно ніби одне і те ж, тільки з іншого боку. Я жив би так само.

Сьогодні я повечеряв смаженою картоплею, яку люблю не менше, ніж вишукані делікатеси. Чесно. Мав би більше — повечеряв би куркою, а снідав, скажімо, сьомгою. І що далі? Коли їстиму кожен день як не курку, то сьомгу, то спліснілий сир, все одно вони стануть мені макаронами, рисом гречкою і ... картоплею.

Граю на гітарі за три тисячі гривень і вона, повірте, є добрим інструментом, хоча й зроблена у

Китаї. Мав би більше — купив би американську «Martin» за три тисячі доларів щонайменше. Різниця велика, без сумніву, хоч і не кожен її відчує. Я не став би на тій гітарі грати майстерніше, не писав би інакших пісень і не просиджував би ліпших ночей із друзями десь на кухні чи природі.

Віднедавна в мого старого й доброго рюкзака від часу й морозу почав ламатися пластик. Коли востаннє їздив додому, батько зробив мені з товстого сталевого дроту півкільця, які бувають на звичайних ременях для джинсів, і поставив їх замість зламаних лямок. Інакше — купив би новенький «Deuter» і не парився. Зайве казати, як би це вплинуло на мої подорожі.

Купував би які завгодно одяг та взуття, не заощаджуючи. Не мусив би придивлятися, чи вартує, чи зручне, чи довго мені прослужить і чи не намокатиме. Але як, скажіть, можна піти на закупи і про все це не думати?

Ну і про подорожі — купив би квиток до Рейк’явіка і полетів би вештатися Ісландією, ні в чому собі не відмовляючи. А так — ми з Ланкою поїхали автостопом країнами Центральної Азії — Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан. Уже вимовляю їх на автоматі, скоромовкою. Мільйон разів питали:

— То куди ви їхали?

— Та країнами Центральної Азії (також завчена фраза), а потім єдиним і неподільним, як Свята Трійця, намагаючись

а) говорити невимушено й легковажно

б) приховати гордість словесним блоком — через Росію, а далі Казахстанузбекистантаджикистанкиргизстан і приблизно так само додому.

Далі зазвичай кажуть щось типу «круто» або «класно відпочили», і на цьому питання закінчуються.

Якби там собі гасали на широку ногу — їли би в ресторанах, жили в